Це книга, яка вперше за довгий час мене вразила настільки, що хочеться кричати буквально всюди про те, наскільки вона шикарна і наскільки маст рід. В ній є і горор, і філософія, і атмосфера гнітюча настільки, що і вірити не хочеться у те, що відбувається, але розумієш, що це все наяву - власне, як і самі персонажі. Одночасно повірити не можу, що це написано кореянкою, бо ці роздуми іноді виглядали настільки по-японськи, що іноді проскакувало дежавю, що я читаю Харукі Муракамі (оскільки я з корейцями доволі довгий час «варюся в одному котлі», то звикла, що вони більш поверхові люди і більше люблять звернути увагу на зовнішність людини, ніж на її душевний стан). До того ж, мене дуже шокує, що цей текст взагалі побачив світ (ще й 2007 році!), оскільки, як авторка у ньому й написала прямим текстом, навіть не натяками, це в дусі корейського менталітету: робити вигляд, що усе добре, а якщо усе погано - просто не звертати увагу (як це і відбулося з головною героїнею). Твір же Хан Кан якраз чітко показує, наскільки корейське суспільство несправедливе та байдуже до «не таких» (в усіх можливих сенсах). Тут майже кожне речення хочеться виписати в окремий зошит з цитатами, бо це сказано настільки влучно, що волосся дибки на голові.