Автор обирає доволі цікаву форму оповіді - оповідачем виступає старовинна ваза, виготовлена ще в епоху шумерів, тож за кілька тисячоліть вона багато чого бачила і добре розбирається в людях. Вазу придбав багатий колекціонер і, щоб переконатися в її автентичності, віддає артефакт мистецтвознавцю Розі. Вона вміє відчувати предмети і, поклавши на них руки, відчувати їх наче зсередини. Між вазою та дівчиною утверджується містичний зв'язок. Загалом роман в міру гостросюжетний, в міру непередбачуваний, в міру сюрреалістичний (виявляється, що ваза вміє міняти свою форму і вигляд і часто цим користувалася, а ще має схильність до каталогізації людей і їхніх рис), в міру містичний (одним словом, постмодернізм), однак позбавлений цілісності. Композиція доволі мозаїчна, а поява деяких персонажів і їх роль у загальній структурі натягнута чи навіть невмотивована. Певної родзинки додають історії-спогади вази, які сприймаються як вставні новели. Хоча місцями в автора звучать вдалі висловлювання та мудрі думки, однак розмови жінок-персонажів, зокрема про чоловіків (на зразок "кожен чоловік - сволота") доволі стереотипні й психологічно непереконливі. Тож загалом роман не захоплює, хоча і нецікавим його назвати не можна. Окремо варто відзначити хороший переклад та якісну коректуру.