Дивним чином три столиці Галичини не є найдавнішими містами. Львів не конкурент Белзу, Івано-Франківськ (Станиславів) – Галичу, а Тернопіль – Теребовлі. Тим не менше, вони зробили добру «урбаністичну кар’єру». Першим стартував, звичайно ж, Львів – ще за галицьких королів та Речі Посполитої він став визнаною столицею краю. Натомість юні Тернопіль та Станиславів цілком і повністю зобов’язані методичності австрійської адміністрації, яка після розбору Речі Посполитої у 1772 році зробила їх регіональними адміністративними центрами. Щоправда, доля Тернополя ледь не зійшла на манівці, коли на якийсь час Тернопіль та околиці на початку ХІХ ст. були передані Російській імперії. Так і став би Тернопіль російським повітовим (у гіршому випадку) або російським губернським (якщо б «поталанило») містом.

Однак обійшлося і Тернопіль став третьою короною довкола галицької галки. І його розвиток пішов за галицькою парадигмою. По-різному можна оцінювати сам феномен галицької ідентичности, галицьких політичних та культурних преференцій, галицького регіонального та українського патріотизму. Комусь він не подобається. Хтось ним пишається. А хтось (і ми його знаємо) використовує його для розколу українства. Але факт залишається фактом – без галицької твердості, що б про неї не говорили, як би її не нищили, українство було б безсумнівно слабшим.

Тому, по-суті не галицький, а подільський в етнографічному сенсі регіон, одним з центрів якого і є Тернопіль, увійшовши у галицький контекст, не лише перейнявся галичанством, але й істотно зміцнив саму галицьку платформу, яка стала одним із стовпів відновлюваного українства.