Це збірка дещо незвичних для нас оповідань про Арсена Люпена, в яких він найчастіше постає як благородний чоловік та проводить розслілування не гірше від Шерлока Холмса. Взяти хоча б оповідання «Сонячні зайчики», в якому дедуктивний метод продемонстровано в усій красі. А останнє оповідання, в якому Арсен Люпен одружується, то взагалі блиск та вища точка епатажу. Я отримала неймовірне задоволення від прочитання. Відзначила б твір про червоний шалик. Тут вкотре Ганімар відстає. Трохи напружує, що все більше в оповіданнях йдеться про вбивства героїв. Хотілося б, звісно, більше гумору та іронії, бо саме в цьому велич Люпена, а не в розслідуванні злочинів. А то виходить суміш Зорро, Холмса і Ленгдона.

Сюжет складається з низки пригод Арсена Люпена, де кожна історія показує його винахідливість і кмітливість у поєднанні з хитрістю і мораллю - дрібні деталі стають ключем до розгадок, а плани героя виглядають бездоганно, поки не з’являються несподівані перешкоди. Події рухаються динамічно і логічно, атмосфера напружена, але без зайвої драматизації, персонажі діють послідовно, а їхні мотиви поступово відкриваються через дії. Для мене збірка цікава поєднанням гострого сюжету і психологічної глибини героя - інтрига наростає поступово, а фінали залишають відчуття продуманості і завершеності кожної пригоди.

Мій відгук: Спочатку в мене були дуже великі очікування від цієї книги, і я думала, що це детектив про двох серйозних чоловіків на кшталт Шерлока Холмса й доктора Ватсона. Я прочитала перший розділ — враження були змішані. Наче цікаво, але водночас незрозуміло. Немає передісторії й нічого подібного. Читала далі й уже хотіла кинути. Читала довше, ніж планувала, дивувало, що Люпен так легко все передбачає. Зрозуміла, що, можливо, формат оповідань мені не подобається, адже я не можу повністю зануритися в атмосферу книги й нічого не знаю про головного героя. Я змусила себе читати далі. Здавалося, усі справи розкривалися логічно й цікаво, але все відчувалося якось поверхово. Розділи не викликали яскравих емоцій, щоб під час читання я подумала: «О так! Це геніально!». Головний герой сподобався, але був мінус: через його бажання всіх обікрасти мені ставало шкода інших людей. Це якось неправильно з його боку. Деякі розділи читалися легко, а деякі — дуже складно, і я вже переживала, що впаду в стан «нечитун». На щастя, хоч наприкінці Арсен не зміг усе до кінця передбачити — його врятувала жінка! Мене дратувало, що Арсенові все сходить з рук, хоча він і здається кумедною людиною, про яку хочеться дізнатися більше. Наприкінці, коли я закінчила книгу, я зрозуміла, що все ж сумуватиму за Арсеном Люпеном і, можливо, варто прочитати повноцінні романи про нього — може, вони сподобаються мені більше.