Давненько я не читала української класики, а це щось захотілося, в бібліотеці надибала «Старшого боярина». Візьму, думаю, почитаю, роман ще й невеликий. Невеликий то невеликий, читається не більш як за 2 години, однак сенсу і проблем, які так люблять розбирати на літературознавчих здибанках. Спеціяльно не читала передмови, щоб не втратити відчуття звичайного дитинного читання, де я сама собі дослідник, а не хірург слів у пошуках смислів. Початок трохи дезорієнтував, хибно ведучи до романтизованої розповіді у всіх сенсах. Тут тобі і мальовниче село, і інтелігентний красень, який приїхав в полтавське село вчителювати, і коханнячко намічається, і міфічні істоти і таємничі події створюють ореол гоголівського бачення мирного малоросійського села. Ан-ні, це 1912 рік, і світ існує поза любовними походеньками. Наділивши Гордія розумом, начитаністю і відданістю націоналістичній ідеї, автор висловлює сміливі й інтелектуально-гострі думки щодо незалежності від впливу росії і звільнення від її ж маргіналізації селянського прошарку. Є у нас інший персонаж, зверхній і грошолюбний, який наживається якраз на біді людей. Поспостерігали за дискусіями? Встигли, нє? Зараз буде стрілянина. За ідеї, панове, а не за панну Варку, як можна було подумати. Хоча, це варіант, зважаючи на те, що Пронько наречений, а Гордій по вуха закоханий у дочку священика. Далі у нас є подорож, розповідь про трагічне минуле матері Варки, трохи роздумів про віру і про Винниченка, подорож, посвячення в орден братчиків, вбивство, благородне робінгудське грабування, присвята в черниці і втеча з монастиря. В кінці – обіцянка на довго і щасливо, хоча тривога, якою просякнутий весь твір до цього, обіцяє, що все не буде так просто. Книжка цікава, і сюжетом, і мовою, і описами, і ідейним змістом. Рада, що твір виявився не великим і не страшним, як я його собі уявляла.