Яка краса! От що я можу сказати про подібні твори, подібних авторів і той післясмак, що вони по собі залишають. Віктор Домонтович "Спрага музики". Упорядник Віра Агєєва. Чудовий, неймовірний і казковий Домонтович! Я в захваті. Інтелектуалізм, психологізм, талантище і неймовірний мистецький дар. Мені сподобалось буквально все, що прочитала - Без ґрунту, Апостоли, Помста, Емальована миска, Спрага музики, Болотяна Лукроза....не знаю,чому не читала раніше, не знааюю, виправдань нема))) Це той випадок, коли читаєш і думаєш - якби я могла писати добре, це все одно краще! Домонтович такий майстерний, такий тонкий психолог, що коли читаєш його - чуєш себе, свої думки, які він наче викрав. Реакції на події і героїв - абсолютно тотожні з твоїми можливими в тих ситуаціях. Що не менш важливо для інтелектуальної прози - це непрозорі натяки, лише натяки на екзистенціалізм - лише зародки його в літературі, принаймні в нашій. Це щось судове, неперевершене, він серед плеяди таких майстрів слова і знавців душі, як Винниченко, Підмогильний, Кримський.

Здається, ще в університеті, серед майже нескінченного потоку необхідних до прочитання книжок, трапився мені Домонтович та його “Дівчинка з ведмедиком”. І це було так несхоже на усіх його сучасників, Винниченка, Рильського, Хвильового, що й зараз із задоволенням перечитаю. Неординарні сюжети, людина на зламі епох, культур, війни, мистецтва... Коли немає нічого сталого і все змінюється повсякчас. Та ж сама тема і в збірці “Спрага музики”, яку, по правді, варто було б назвати “Без ґрунту” — за назвою найбільшої повісті у збірці, та і за основною темою, все ж про музику тут доволі мало) “Без ґрунту” — повість про “фахівця з архітектурних пам’яток”, котрий приїздить на розгляд подальшої долі церкви початку 20 сторіччя, а насправді — більше про самого архітектора, автора церкви Степана Линника. Його заперечення усього шаблонного, стандартного мистецтва зі звичними пасторальними пейзажами, його пошуків коріння у варягів, а не у класицизмі, його працю на межі до знемоги. Решта оповідань у збірці описують ту ж саму ситуацію на межі, стан, коли немає опертя, коли ніщо не залишається таким, як було вчора. Але найбільше мене зачепила романізована біографія ван Гога. Ніколи особливо не цікавилася його життєписом і хоч знала і про абсент, і про божевілля, але... Наскільки ж він був поламаним. Як шукав себе і ніяк не міг знайти. Як зрікався всього і себе, аби його любили. Як працював до крайнього виснаження і змагався з демонами. “Господи, храни сумасшедших”. Якби всі біографії були написані таким чином! Тепер я хочу збірку біографій від Домонтовича, тільки її ніде не дістати, на жаль. Якщо ви цікавитеся життям ван Гога, “Самотній мандрівник простує по самотній дорозі” — просто обов’язкове до прочитання. Сам же В. Домонтович (саме В., ніяких імен) — постать не менш загадкова і цікава, ніж написані ним біографії. Справжнє ім’я — Віктор Петров, був серед тих, хто створив початки неокласики в українській культурі 20-х років, такій потужній, що про неї вже не можна було говорити як про відгалуження російської. Писав під псевдонімом. Під час Другої світової війни був подвійним агентом і розвідником (а дані про нього дослідники досі не можуть отримати з архівів СБУ). Публікував історіософічні та мистецтвознавці праці в Німеччині під псевдонімом Віктора Бера, в тому числі про те, що українці митці були жертвами терору. Зник на понад рік, а тоді з’явився у Москві, без наукових ступенів, права публікації, без жодної згадки про минуле. Якби написати біографію самого Петрова-Домонтовича, теж вийшов би непоганий пригодницький роман) Як результат, оповідання і повісті Домонтовича будуть цікаві всім, хто хоче якісної цікавої прози, хоч і без психологічного перенапруження. Трішки потрібно звикнути до авторського правопису (все ж, початок 20 сторіччя, але якщо ви часто дивитеся СТБ, то все гаразд)), але це зовсім дрібниця.

"Спрага музики" - це збірка творів українського письменника В. Домонтовича. Раніше я й не чула про нього. А він, виявляється, був обдарованою, неординардною й загадковою людиною! Не здивуюся, якщо колись з'явиться на світ роман про нього самого. Реальні історії життя, сповнені таємниць, завжди збуджують уяву й інтригують. В. Домонтович, Віктор Петров, Віктор Бер - це все він!!! Його художні, наукові та філософські твори видавалися під такими різними іменами (справжнє ім'я - Віктор Петров). Письменник, літературознавець, етнограф, археолог, розвідник (!), зрадник (?)... Ким же він був насправді, якщо й досі в СБУ не надають матеріалів його біографії на запити дослідників!?... У цьому виданні переважно зібрані художні твори, які видавалися саме під іменем В. Домонтовича. До книги входять роман "Без ґрунту", кілька оповідань, три біографічні новели та спогади автора про неокласиків (неокласики - українські поети та письменники початку ХХ століття). Насправді я більше полюбляю художню літературу, та ця книга здивувала мене вже тим, що біографічні твори можуть виявитися настільки ж цікавими, як вигадані історії! Мене найбільше вразили оповідання "Апостоли", "Помста", "Письменник і генерал", роман "Без ґрунту" та біографічна новела про ван Ґоґа, хоча читати радила б усе. Можливо, ви й не прочитаєте таку книгу за кілька днів, як то кажуть "на одному подихові", та точно не пожалкуєте.