Придбала книжку не плекаючи особливих ілюзій. Заінтригувала назва. Приємно мене вразила манера написання. Безпосередність і щирість відчувається в кожній історії. Авторці вдалося провести мене своїм життя таким, яким воно було, яким запам'яталося, без помпезності і прикрашання. Це як знайомство з новим містом: ви можете піти на екскурсію з гідом і він вам покаже найпринадніші його боки, а можете знайти в місті друга і він вам проведе тим містом справжнім, не ідеальним, але справжнім. Щиро дякую авторці за мужність відкритися і поділитися. Я не претендую на звання критика чи рецензента, але вважаю, що знаходити недоліки - то не важка справа. Тому лишаю ту привілею достойнішим. Я ж просто намагаюся неупереджено поділитися своїми відчуттями, які з'явилися під час читання цієї книги. Насправді мене вразило вміння підходити з гумором до ситуацій, які викликають паніку і страх. Це свідчення того, що життєві уроки не проходять намарне, і залишають не лише рани чи біль, а й збагачують нас досвідом. Посміятися з себе - то достойне поваги.

В книжці Ольги Улгер мене привабило 2 речі: те, що автор із Західної України і слово «Анкара». В співвідношенні десь 10 на 90. Я була в Анкарі, і досі перебуваю в захваті від цього міста. А от так би не знала нічого ні про Туреччину, ні про її столицю. І потрапила би мені на очі книга Ольги Улгер. Про що би я дізналася? Щурі, бомжі, дивні сусіди, одноманітні пісні ... Хоча і про рідне місто, теж якось «замисловато», і з претензією на філософію, і якісь там озера і дуби, і містяни – сірі, беззубі, в старому одязі. Про родину – теж вкрай дивно. Про знайомих – оповідання «Моя тьотя Слава» - зовсім не про тьотю Славу, а знову ж таки про щурів. Склалося враження, що автор не любить людей взагалі; крізь в старанно гумористичному тоні змальовані ситуації червоною ниткою проходить))) думка: я пусічка, а всі решта - незрозуміло хто. «Львівшька пані», «бульдог»… Навіть коханий чоловік, любов до якого постійно підкреслюється - і той постає якоюсь занудою та істеричкою. Сиджу думаю, шо оце я прочитала… Якісь "спльотні", ну було би добре почитати коліжанкам на кухні. Не більше. Не варта ця книга гарного білого паперу, на якому вона надрукована завдяки великій кількості людей. Хоча не виключаю, шо комусь сподобається. Хтось поведеться на красномовну назву. Немає там ні сповіді, ні Роксолани((Авторові ще треба вчитися і вчитися: писати, читати, бачити. ПС. Лелеки та журавлі – це різні птахи.