Твір залишив вкрай позитивні враження. Історії головних героїв зачіпають найглибші струни вашої душі та знаходять відбиття в реальному житті. Читаючи роман, я часто розумів, що вчинки та думки персонажів вельми близькі мені. Основна думка роману, через яку він, мабуть, і був раніше заборонений, це боротьба прекрасного та піднесеного з невіглаством, не здатністю охоплювати та розуміти щось шедевральне. Влада в образі Володьки Лободи змальована лицемірною та підлабузницькою. Володька не має майже жодних моральних якостей. Він готовий одружитися з дівчиною, яка відверто кохає іншого, здати рідного батька до богодільні, аби лише він не заважав будувати кар'єру успішного чиновника. Його образ справляє дуже негативне та гнітюче враження. Натомість образ Миколи Баглая, наче поставлений на противаги зашкарублій політичній системі. Образ творчого та трохи наївного студента, який теж бачить у Зачіплянському соборі щось чарівно-шедевральне, одразу припадає до душі. Авжеж, цей твір не міг існувати в країні, якій творіння прекрасного, свободу думки було знівечено і замінено невпинною працею на потреби держави. Але попри всі заборони, твір вижив та доніс до нас основне: не зважаючи на всі негаразди, штурхани й кпини часу треба захоплюватися та прагнути до прекрасного. Отже, "Бережіть собори душ своїх".

Написаний 1968 року роман українського письменника Олеся Гончара «Собор» - це класичний український твір радянський часів. Металургійне селище Зачіплянка пишається своїм старовинним собором. Проте ходять чутки, що незабаром його планують знести. Студент Микола Баглай, переконаний, що цей собор – не просто будівля, це певне послання, яке мало хто взагалі може зчитати. До речі, зараз у соборі розміщено склад комбікорму. Роман охоплює лише одне літо в Зачіплянці. Тут фігурує два десятки героїв, кожен з яких так чи інакше пов'язаний із собором. Вони умовно поділяються на дві групи: ті, що проти ліквідації споруди, і ті, хто за. Ще один герой роману – це той таки Собор. І герой це лірично-драматичний. Крім того, варто зазначити, що цей твір охоплює три часові пласти: 1775 (час побудови собору), громадянська війна, і сучасність (тобто 1960-ті роки). Проте «Собор» - це не історичний, як можна подумати, роман. Мені особливо сподобалось те, що кожен читач може по-своєму потрактувати завершення цієї книги.

«Собор» - це книга, за яку автор, Олесь Гончар впав в немилість. Подумати тільки, автор таких відомих творів як «Прапороносці», які прославляли комуністичну партію і усе з нею пов’язане раптом написав твір, який висміює практично усе. Перш за все владу, яка замість того, аби відремонтувати собор поставила риштування і забула про споруду на тривалий термін. Окрім того та ж влада, представлена в образі Володьки Лободи зреклася власного батька і відправила його до будинку для літніх людей. Саме того місцевого депутата і називали батькопродавцем. Особливе місце у творі відводиться і кар’єристам, до числа яких належить той же Лобода. Заради теплого місця у громаді він ладен піти на будь-які вчинки, навіть вкрасти охорону табличку із собору. Наступна важлива проблема, яку порушує автор – релігії. Адже у соборі, старовинній споруді, яка є не лише частиною релігії, а й історії зробили склад комбікорму. Автор вказує на занепад нації. Та варто зазначити, що то й же собор є об’єднуючим фактором, адже коли йому загрожувала небезпека вся Зачіплянка стала на його охорону. Ця книга навчає читача жити за законами совісті та справедливості, не чинити нікому зла та поважати свою історію.