,,Сни неофіта" - третя прозова книга поета, публіциста та журналіста Павла Вольвача. Присвячена рідному місту - Запоріжжю, а саме 90-м рокам минулого століття. Попередні романи автора - ,,Кляса" та ,,Хрещатик-Плаза" - також переносять у нещодавнє минуле: у 80-ті та 2000-ні відповідно. Бандити, рекетири, робітники, інтелектуали та просто пересічні мешканці Запоріжжя - усі вони знайшли місце на сторінках цього роману. Увесь цей ,,різношерстний" люд компактно проживав у місті, яке ще вчора було радянським, а вже сьогодні вчиться будувати незалежність на пострадянському ґрунті. Ось поет сусідує кримінальному авторитету, який відсидів у тюрмі - Медвєдю, а ось і наш головний герой, такий собі представник місцевої ,,шпани", відчуває, що хоче творити поезію, а не займатися ,,розборками" та ,,кришуванням"... Але як заявити, що ти - поет, у місті, де тебе аж ніяк ним не сприймуть? Як кажуть, у своїй країні не будеш пророком... Тому він вирушає до столиці, де його ніхто не знає, але й не зможе допомогти на початках. У Києві 90-х слід розраховувати лише на самого себе, і лише праця, наполегливість та, звісно, талан забезпечать тверду землю під ногами і можливість бути самим собою. ,,Сни неофіта" - дуже цікавий твір, перш за все, тим, що увіковічнює на папері те, що мало-помалу та відходить у небуття. Це історія виживання у пострадянському просторі, де все ще не може оговтатись від насадженої ідеології та ,,цінностей", як от ,,граб награбленое". Це живе свідчення про місто, де русифікація призвела до того, що українською мовою спілкувалися лише вдома. Це роман про те, що мовне питання й досі залишається болючим, а також про тодішніх вчорашніх комуністів, які вибилися в депутати і про кримінальних авторитетів, які стали олігархами... ,,Сни неофіта" написано прекрасною українською мовою, з використанням діалектизмів, суржику та арго. Подекуди роман набуває більше репортажного характеру, ніж художнього, що мені дуже сподобалося.