Це оповідання я від початку й до кінця сприймала як казку - дуже веселу та водночас повчальну. Досі, буває, перечитую її або для себе, або комусь. Історія про хлопця, який цілий вік свій нічого собі не дбав, а жив тільки на готовенькому, чекаючи, поки щастя хтось принесе та "вкине йому у вікно" - зауважимо, що при цьому він цього не лише не втратив, а й отримав ще більше - яскраве втілення так званої одвічної несправедливості, на яку в разі чого так любить посилатися народ. Дурням щастить - начебто інакше й бути не може. Спершу про саму побудову оповідання. Найперше, що мене здивувало - наскільки швидко розвиваються події зав'язки - смерть батьків, господарювання наймита і наймички за самого спадкоємця...і лише один день описується детально, наче автор дотримувався якогось правила на кшталт "коротке життя - довга днина". Зрештою, можна назвати непередбачуваною кінцівку - але певною мірою. Третій "блок" оповідання - ціла сторінка, відведена під роздуми Олекси Стороженка, робить цей твір дуже схожим на байку, у якій мораль також зазначається наприкінці. Варто визнати, що він має рацію: дуже багато на світі людей, яких вважають щасливими, проте насправді це виявляється зовсім не так. Краще дякувати бога за те, що вже маєш та жити з плодів власної праці. Дійсно: спробуй спитай-но, надто в наші дні: "Що б ти зробив, якби забагатів так, як Павлусь?" - і навряд чи отримаєш відповідь, відмінну від "Точно не лежав би лежнем цілісінький день - стільки всього треба зробити!". Проте нагадування не завадить навіть у сучасному світі, а тому "Скарб" повністю виправдовує свою назву, навчаючи, як можна бути щасливим, просто правильно обираючи життєві цінності.