Роман виглядає як щоденник в реальному часі: описи довкілля очима головної героїні та подій, в яких вона опиняється. Спочатку події розгортаються в просовітській Угорщині, які виливаються в революцію і її придушення, в репресії та вимушені масові еміграції. Молода викладачка разом з колегами вимушені тікати разом із своїм ученицями та малим хлопчиком, який за збігом обставин теж тепер з ними. Перейшовши кордон всі вони опиняються в таборі біженців, з якого поступово їх направляють у «нове життя». Поступово дівчат розбирають у нові родини, вчителькам знаходять роботу. Останнім всиновлюють хлопчика, з яким у героїні за час цих подій сформувався своєрідний звʼязок. Далі нас переносять вже у «нове життя» героїні за декілька років потому. І наче все непогано : люблячий чоловік, дім, підробіток, але відчуття того, що вона чужа серед цього всього її не полишають. До того ж вона не спілкується ні з ким про минулі події, які докорінно змінили їй життя. У листі, отриманому від прийомних батьків хлопчика, вони пишуть, що він вже забув угорську мову. Невдовзі вона вирішує написати відповідь малому та нагадати яким вона його памʼятає. Але лист їй повертають і тоді вона вирішує, що ані її минуле нікому не потрібне, ані хлопчикове. Її не хочуть чути, навіть близький чоловік та його родина. Вона не витримує цієї напруги всередині і потрапляє до психіатричної лікарні. Тут виходить на перший план її чоловік, який намагається зрозуміти чому вона замкнулася в собі, а заодно копирсається в собі і витягує назовні всі свої переживання. Чи вийде в них достукатись до своїх проблем і зрозуміти проблеми партнера? Це не легка задача, але маленький промінь надії наприкінці роману все ж зʼявляється.