Дуже приємно бачити цю книгу знову у наявності, вона чудова. Одна із небагатьох книг, які я б рекомендувала прочитати кожному, просто, щоб завжди памʼятати і ніколи не забувати. Текст написаний легко, з чудовим діалектом; а через основну сюжетну лінію знайомить нас з сторінками нашої історії та відкриває очі на справжні стосунки із «братським» народом.

Прочитана. Перше знайомство з автором. Книги чекала на полиці, хоча хотіла її прочитати мало не відтоді як потрапила в руки. Історія розповість про Волю-Розвинницьку де і є сім'я Дідичів, про яку оповідає історія. Хоча звісно тут не лише вони. І про переселення. Та те, через що пройшли всі вони. Улюблені персонажі це Катажинка та кіт Марцін - з ким Степан Дідич- головний герой історії- любить поговорити. Актуальні теми: війна, любов, ненависть, віра, страх, усвідомлення. Наприкінці, хочу поділитись цитатами, які зачепили: Ст. 44 «Нехай Україна далеко, але не можна забувати свої пісні, свою мову і свої звичаї». Ст. 55 «Народ починається з мови. Поляки мають Польщу, німці – Німеччину, а ви – українці і маєте свою Україну…» Ст. 80 «…Погляд упер у вечірній небокрай. Його завжди вабили розмови дорослих. То був зовсім інший світ – ширший, строкатий, незрозумілий і, напевно, неправильний. Бо був би правильним, то чого такі мудрі і знаючі дорослі не можуть собі ради дати?...Дорослих треба було пізнати і зрозуміти до кінця…» Ст. 98 «Довгими зимовими вечорами Йван добував губну гармошку і награвав простенькі мелодії, які будили далеку спогади і далекі мрії. Всі сідали ближче до печі й відкривалися теплу і думкам. Зоська любила ці вечори. Музика, навіть така нехитра, робила з жінки пластилін, а чоловіка з інструментом – ангелом. Степанові думки летіли в місто. Тих спогадів йому вистачало на всю зиму.» Ст.110 «Небо над селом не витримало: дивний металічний скрегіт рознісся у вишині й відлунив від пагорбів. Ткацький верстат небесної книги зламався. Вузол, що зав’язався між людськими долями, став надто великим і важким, схожим на круглу каменюку. Вібрації молитов і прокльонів розхитали ту кулю. Вона трохи погойдалась і випала з полотна. Зі свистом – униз, прямісінько на село. Впала на найвищий пагорб і покотилася…» Ст. 128 «Направду. Не роби сам із себе вар’ята, брате. Ті, що вбили, в землі лежать. Ото є правда. А ти її в кривому дзеркалі шукаєш, брате. В тому, що люди тобі підсувають. Для того, щоб себе винними не бачити. Так легше: сказати, що у твоїх бідах винуватий хтось, а не ти.» Ст. 151 «Важке життя і небезпека перетворюють людей на звірів» Дякую Тетяні Пахомовій за книгу, за історію. Дякую видавництву Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля" та Yakaboo за можливість мати книгу на полиці. Книгу рекомендую!

Якщо чесно, то ця книга авторки мене зачепила менше, ніж попередня - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог", в якій ішлося про Голокост. Ту історію я перечитала кілька разів, та навіть після першого прочитання вона вкарбувалася мені в пам'ять. А от подробиці цієї - вже десь через тиждень, а то й менше, вилетіли з голови. Щоб написати рецензію, довелося перечитати анотацію, напружити пам'ять, щоб згадати. Хоча тема не менш болюча. Не знаю, чому так, але розповідь про Голокост я переживала всією душею, а цю ніби спостерігала збоку. Втім, ключові моменти запам'яталися, а саме тиск на українців з усіх боків: з боку німців, поляків і радянської влади. Несправедливість, яку терпіла сім'я Дідичів та багато інших українських сімей, пронизувала мені серце. А ця несправедливість нікуди не ділася і сьогодні. Нехай і не тисне зусібіч, але ж нинішні події говорять самі за себе. Достатньо навіть злочинних дій однієї країни, щоб відчути на собі цю несправедливість, що викликає гнів і спротив. Однак завжди залишається надія, сподівання, що врешті-решт настане той час, коли українцям заживеться вільно і щасливо.