Я не знаю, навіщо я починала читати цю книжку, знаючи, наскільки болісною для мене є ця тема. Це проста за сюжетом і складна (для мене) емоційно історія про втрату й необхідність відпустити. Здається мені, що вона мала на меті допомогти справитися зі скорботою, навчити йти вперед. Показати, що головне не забувати, пам'ятати тих, хто пішов. Що навіть, якщо людини вже немає поруч, вона завжди буде в твоєму серці. Герої книги по-різному проживають втрату і ти разом із ними. Попри те, що 80% книги я провела в сльозах (бо, повторюся, це справді важка тема для мене), мене ще іноді охоплювала злість. Я знаю, що книга була написана не тут і не сьогодні. Але... в Україні щодня стільки втрат, стільки непрожитих життів, стільки ненаписаних останніх повідомлень і невимовлених зізнань і несказаних прощань. І ні в кого немає шансу на ще один дзвінок, чи навіть маленьке повідомлення... Мене це ранило. Книга має навчити відпускати, а все про що могла думати я було "їм дали шанс попрощатися. Почути останні слова. Сказати ще раз люблю. Не закінчити все на сварці. Не ходити з вагою недоговоронех слів усю решту життя. А тобі ні". І хоча я розумію бажання триматися, тих хто пішов, якнайміцніше, я злилася на те, як користалася цим шансом Джулі. Мене ображало, що Сем робив для неї, допомагав їй, був поруч із нею... А вона нібито не мала слів сказати важливе. Гадаю, це має сенс, адже ми всі живемо з ілюзією вічності — коли ти не віриш і не уявляєш, що завтра близьких може не стати поруч, — але... хотілося кричати. Утім, для мене це була хороша книга. Хоча я хотіла б ніколи її не читати. Та, можливо, це трохи допоможе мені говорити про втрати.