П’ята частина серії виводить історію на новий рівень. Вбивцебот разом з доктором Менса та командою досліджує чергову планету, але цього разу стикається з чимось несподіваним: іншими андроїдами та ботами, які теж можуть бути вільними або під контролем корпорацій. Питання довіри стає центральним - чи можна вірити іншому конструкту, який каже, що зламав свій модуль? Екшну вистачає: хакерські битви в мережах, порятунок заручників, корпоративні інтриги й навіть спроби "перепрограмувати" нашого героя. Але найсильніше - емоційний розвиток: Вбивцебот уже не заперечує, що має друзів, і його турбота про команду (особливо про Менса та ART) стає очевидною. Сарказм і внутрішні монологи все так само геніальні - читаєш і постійно посміхаєшся, а потім раптом стає тепло від того, як він намагається розібратися в "людських" почуттях. Серія продовжує досліджувати свободу, ідентичність і корпоративне рабство, але з більшим масштабом. Книга динамічна, коротка, з потужним фіналом, який відкриває двері до шостої.

почуття вбивцебота вже трошки устаканилися й він усвідомлює, що любить його людей (учасників тієї першої дослідницької команди на чолі з докторкою Менсою, яку він любить дужче за всіх). він деякий час жив із нею та супроводжував на всілякі події, а у вільний час дивився вистави й мюзикли. хоча її рідні дорослі не дуже довіряли йому, з її дітьми він налагодив контакт і вони обмінювалися контентом. звучить досить гайпово. ну поки він не подався на чергову місію, в якій брали участь зокрема донька й швагер Менси, не кажучи й про їх спільних друзів і колег, і яка трошки пішла по одному місцю бо їх затяг у кротовину і почав висувати умови один дупоголовий аналітичний транспорт. ситуація така, що у небезпеці опиняються його люди, потім інші люди, потім люди його друга, а його друг не потім, а ще до того, а може ще й буде в небезпеці потім, короче повний розковбас. і його робота, а також суто вартмехівське бажання - вберегти своїх (і настучати по мордяці чужим). і все це під соусом з чужинних решток, які позаражали і людей, і двигуни космічного транспорту, і все що хочеш (так, звучить огидно, але насправді це ще огидніше). тут авторка не тільки дала більше ефірного часу на внутрішні переживання вбивцебота і його різні стосунки й почуття до інших (друзів? колег? партнерів, що ділять батьківство над новоствореним вбивчим кодом?), а також на кілька POVів інших персонажів, ну і, звісно, їхнє сприйняття всього цього через власну призму (цікаво, йому б сподобалася Сейлор Мун??? впевнена, що так). і знову сидиш переживаєш за залізяку з органічними частинами, яка теж дуже переживає, але продовжує рятувати всіх навколо і дивитися нереалістичні серіальчики