Книга про справжні емоції, які може переживати й відчувати будь-яка жінка, що стала мамою. Ми не наділені суперсилою. Ми теж втомлюємося, хочемо спати, відпочити, розважитися, інколи просто виділити час для себе, щоб відчути: я жива. Ця історія неймовірно точно показує ситуацію, коли в родині важливо не просто жити поруч, а чути й відчувати одне одного. Коли мовчання, втому та біль легко не помітити — але саме з цього починаються найглибші проблеми. Після прочитання книга залишає дуже сильні емоції та змушує замислитися про підтримку, розуміння і справжню близькість у сім’ї. ✨ Неймовірне враження після прочитання.

Блайт з усіх сил намагалася відповідати своєму чоловікові Фоксу. Він - привабливий, манірний, люблячий, з хорошої родини. Вона насолоджувалася їхнім життям, в якому були легкість і кохання. Він мріяв про дітей і був впевнений, що дружина буде хорошою матір'ю. Сама ж Блайт мала сумніви з цього приводу. Поява донечки Вайолет стала подією, що розділила життя подружжя на "до" та "після". З самого народження між Блайт та донькою виникла дистанція. Дівчинка визнавала лише батька, а мати відштовхувала і вражала її зовсім недитячою байдужістю. Це ображало жінку, спроби знайти контакт з донькою були безуспішні. Чим старшою дівчинка ставала - тим більше лякала Блайт. Вайолет дійсно ненавидить її? Чому дитина бажає смерті своїй матері? Перш за все ця книжка - про переживання жінки, яка все життя опиняється покинутою. Її мати, чоловік, діти - з кожним вона переживає сценарій відчудження, втрати і самотності. Крім того, в цій історії мати боїться власної дитини. Вайолет несе в собі похмурість і загрозу, яку відчуває Блайт. А може це лише безпідставні підозри? Невже дитина здатна робити зло свідомо? "Що з нею не так?" - питання, на яке немає прямої відповіді. Як трилер книга не справила враження на мене, хоча вона віднесена саме до цього жанру, а от як психологічна драма розкрита непогано. Загалом історія цікава, напружена і розриває певні шаблони про материнство. Не всім людям варто ставати батьками. Не для кожного діти - це щастя. Історії матері і бабусі Блайт це яскраво демонструють.

Книгу прочитала за 5 годин, їдучі в поїзді. Спочатку була просто шокована - не могла думки зібрати до купи, не могла навіть зрозуміти, чи мені сподобалося, чи ні. Досі не знаю, чи можу я рекомендувати читати цю книгу. Однозначно, її треба читати тільки тим, хто має дітей, інакше тяжко зрозуміти відчуття героїв. Не жалкую, що прочитала. Багато потім думала про те, як сама відношусь до своїх дітей, як відносилися до мене в дитинстві і т. ін. Але книга лишила тяжкий післясмак. Якась безвихідь. І все ж таки не розкриті причини і наслідки, чому так і що можна було зробити, щоб було інакше. Але, можливо, це й є задум авторки, щоб кожний міг обміркувати саме себе і знайти свій вихід.