Багато з нас звикли трактувати події В'єтнамської війни через призму участі в ній Сполучених Штатів Америки, і зовсім забуваємо про її безпосередніх жертв - звичайних в'єтнамців. Мені було надзвичайно цікаво прочитати автобіографічні спогади авторки про ті події, як вона це розуміла і переживала... Через довгі тридцять років Кім Тхюї віднайшла в собі сили знову зазирнути в очі тому страхові, який змусив її родину тікати з своєї домівки. Цей страх - то ідеї комунізму, якими одурманилась частина В'єтнаму під натиском СРСР. "Червоні" в'єтнамці не терпіли інакомислячих, тому жертви були неминучі... Як і війна. Тому Нгуєн Ан Тінь (головна героїня, прообраз авторки) перетворюється в "людину човна" - одного з численних біженців, що напівгнилими тарантасами намагались дістатись берегів Індонезії і Сінгапуру, намагались врятувати життя як своє, так і своїх дітей. Далі були переповнені табори під егідою Червоного Хреста... І хоч люди не мали навіть найнеобхіднішого, проте вони були живі. Вони ризикнули і отримали другий шанс. Попереду ще багато випробувань, переїздів, пристосувань до нових умов... Проте головне, на що звертає нашу увагу авторка - варто зберігати людяність навіть у найжахливіших умовах. І невтомною працею досягати своїх цілей. Приємного читання!)

Передусім мене привабила яскрава і водночас гармонійна композиція на обкладинці книги, а що мене завжди цікавили східні культури, а до В'єтнаму я досі не дісталася, я швидко взялася до читання. Та попри те, що спокійний настрій на картинці повністю імпонує значенню назви роману, "струмочок/витікання", навіюючи думки про щось спокійне та приємне, але варто було розпочати читання - і я надовго не змогла відійти від потрясіння. Вкотре переконуюся, що художню літературу все-таки подеколи варто включати до засобів, які допомагають з більшою точністю вибудовувати історичне тло чи конкретні історичні події, що рясніють білими плямами. "RU" - одна з книг, які потрібно брати за матеріал для історичного розслідування - не бойових дій, а життя тих, на чию землю одразу з двох боків занадилися непрохані гості. Зокрема, письменниця не забула за комуністичну безцеремонність: тільки ці люди могли вдертися до чужого будинку як до свого власного, погнати з законного місця господарів та зайняти собою найкращі куточки, бавлячись, наче діти, усіма предметами, що знайшли, незважаючи на цілковите незнання, як ними користуватися. Та врешті в основі роману - туга за втраченим, гірке дорікання тим, хто не витримав випробування вірністю при скруті, та водночас - неприхована гордість за стійкість знайомих та родичів. Така любов до власного народу й батьківщини зовсім не гарна: вона розбита, розпанахана й кровоточива, як обідрана шкіра. Це не стільки шкодування за заможним життям, скільки звичайна сповідь, просякнута дуже незвичною філософією (але ж згадаймо про особливості менталітету!). Зауважу, що майже всі біженці вирізнялися просто винятковою гордістю: вони бралися за найогиднішу роботу з усіх можливих, переймаючись тільки майбутнім своїх дітей, і ніколи не змінювали її, навіть якщо їм пропонували поблажки або кращі умови праці. При цьому ті, хто зміг влаштуватися в Америці і забагатіти, частково викликали в них презирство: якщо твої кістки вже не так сильно натягують шкіру, а хворобливий колір обличчя замінився на більш яскравий, ти вже не можеш вважати себе в'єтнамцем, оскільки вже не борешся за життя. Мабуть, саме це вразило мене найбільше. Ще не американець, і ніколи ним не станеш, і вже не "свій". Я б сказала, що роман написано радше у форматі особистого недатованого щоденника, оскільки хронології тут не дотримано, а тексти (недарма у книзі вони оформлені не як розділи, а як окремі абзаци на одну-дві сторінки) нагадують "вирвані" з глибин свідомості думки, болючі та водночас настирливі, що змушують не знати спокою навіть перебуваючи у безпеці...Як-от не мати змоги купити пару черевичків, не зазнавши при цьому гризот совісті за співвітчизників на іншому кінці земної кулі. Але саме такий опис і змушує тебе чітко закарбувати "RU" в своїй пам'яті. Тож тим паче все, ще побачила Кім Тхюї, має бути винесене на широкий загал, оскільки до підручників з історії ця інформація ніколи не дійде.

Під час комуністичного вторгнення Кім з сім’єю кинувши майже все майно вимушені покинути країну, таємно, ризикуючи останньою цінністю – життям. Таких називали «люди човна». Вони пройшли поневіряння у таборі біженців і облаштували своє життя за тисячі кілометрів від батьківщини. Це жахливі обставини, біль, втрати... Авторці багато чого хотілось сказати чи пояснити, хотілось висловити свій біль та відчай. Але, чи з відсутності письменницького досвіду, чи то від природної азійської скромності, їй не вдалось зробити це досконало. ЇЇ бачення ситуації важко зрозуміли. У творі описаний випадок, коли у одному сумнівному ресторані вона побачила, як чоловіки іноземні напідпитку вишикували дівчат-повій і почали жбурляти у них зім’яті купюри. А дівчата стояли і мовчки все терпіли. «Я вийшла із ресторану, а в моїй голові лунало стоїчне мовчання дівчат, які там іще залишились. В яких вистачило сили кинути виклик занепаду, які позбавляли гроші їхньої сили й ставали недоторканими, нескореними». У очах авторки їх поведінка є майже героїчної. Але ж… В чому героїчність терпіння у повії, які з однаковим мовчанням виносять батог, секс з декількома чоловіками одночасно чи інші примхи клієнта?