Зазвичай я читаю поезію дуже малими дозами, по 2-3 вірші на день, щоб відчути їх післясмак і перетравити атмосферу, яку створив автор, або й взагалі відкриваю поетичну збірку на випадковій сторінці. Так цікавіше і так ніколи не набивається оскома. «Розарій» мені читався зразу, бо кожен текст окремо не справляв цілковитого усвідомленого враження, а лиш намацував його, зате ціла збірка створила стійку емоцію, яку одним словом я б назвала «реквієм». Теми війни, складних відносин з втратами, теми нещасливого кохання, теми недовершеності потоком лягають на плечі читача. Загальний стан після прочитання дуже схожий на той, у який доросла людина не дозволяє собі занурюватися, стан підліткового чи молодіжного становлення, важкості прийняття світу, який годі сподіватися полюбити, але в ньому немає безвиході й безнадії. Це симбіоз авторського одкровення, самотності й інтимності, і він дуже природній у тих словах. В тих віршах немає красивостей заради красивостей. Часом приходила думка, що авторка багато чого писала «в жаданових кедах», як би метафорично висловився пан Ірванець, бо схожа мелодійність і ритм, тематична доторканість створює паралелі… Втім, і сам Жадан писав післямову до збірки, тому це не збіг. Цитати як самовизначення збірки (в якості обмовки по Фройду): «У смерті нема поезії. У поезії забагато смерті.» «За короткими віршами воля для сліпих За довгими віршами клітка для зрячих»