Книга відомого дипломата Сергія Борщевського присвячена одній з кричуще актуальних тем - історії Росії з проекцією на російсько-українські відносини. Книга продовжує вже тривалу традицію літератури на подібну тематику, перегукуючись, зокрема, з відомою працею Павла Штепи "Московство". Цей напрямок можна визначити як яскраво антиросійський. Він протистоїть напряму, що стоїть наче на іншому полюсі - проросійському. апологентичному, що зображує увесь критицизм щодо Росії "проісками Заходу", "агентів західного впливу". Книга С. Борщевського є яскраво публіцистичною, містить особисті оцінки автора. Це зумовило і переваги, і недоліки книжки. З одного боку, бачимо набір яскравих фактів, щоправда, підібраних не за системою, хронологією тощо, а довільно, об'єднані ці факти концептуально, бажанням показати сутність Росії, ворожу західному світу та Україні як його частині. Далеко не усі факти є широковідомими, як, наприклад, "процес 59-ти" у Льові у 1941 році. Після прочитання книги в пересічного автора має скластися чітке уявлення про Росію як головний чинник нестабільності в історії та сучасному світі. Показово, що автор услід за згаданою традицією демонструє генетичний зв'язок політички Росії від витоків, Московського царства, до сьогодення. Втім, не ясно видно, чи автор схиляється до думки про те, що російському народу (власне, "русским") властивий цілий спектр негативних рис (схильність до деспотизму, імперіалізму, шовінізму тощо), чи йдеться про якусь колективну, державну Росію, в якій волею долі встановився негативний для усіх оточуючих держав та народів режим. Як на мене, цей якійсь з цих поглядів слід було пояснити чіткіше. Втім, для фахового історика цілком очевидними є спрощеність багатьох оцінок, брак порівняльної перспективи. Так, уведення військ до Афганістану трактується як виключно прояв імперіалізму Москви, а не лише одним з проявом тогочасної міжнародної ситуації та парадигми мислення, в якій США. Британія та інші часто аж ніяк не виглядали як невинні агнці. Аж ніяк не була безневинним об'єктом Річ Посполита, розподіли якої були зумовлені усією попередньою історією цієї держави, негативними тенденціями її політики щодо українців. Так само, слід зауважити, що частина українського народу, його еліти, має нести відповідальність за співдії з Москвою. Не можна погодитись і з оцінкою деяких фактів. Так, О. Гірник трактується як герой, адже він здійснив самогубство-самоспалення. Як на мене, самогубство аж ніяк не є героїчним вчинком. Навпаки, це прояв капітуляції перед ворогом. Отже. читаючи книгу С. Борщевського не слід забувати, що слід критично ставитись до тексту автора. Історія має бути прологом до критичного мислення, засобом його формування, а не лише засобом формування образу ворогу, чи ворогів. Певному колу читачів книга може бути корисною як набір цікавих фактів. Іншому колу читачів - як матеріал для вивчення ідеологічного протистояння між російським та українських істеблішментом як частини глобального протистояння початку ХХІ століття. В будь-якому разі книжку можна рекомендувати для читання.