Читаючи цей комікс, мене не полишало одне й те ж запитання: нафіга? Я доволі виважена й спокійна читачка. І вперта, бо якщо книжка не подобається, чи я не розумію, для чого й для кого вона написана, я все одно доб’ю її до кінця. Інколи буває, що саме коли доходиш до фіналу, відкривається сенс усіх перепитій, і мовби чакри якісь відкриваються. Але це не про цю книжку. Як я не намагалася розкласти по поличках героїв, визначити, хто кому ким доводиться і що винен чи не винен і кому, але так і не розуміла суті історії. Я не зрозуміла, ні хто з ким бився, ні хто переміг. Єдине, що зрозуміла, що Пташеня – позитивна персонажка. І то зрозуміла це завдяки назві й анотації. У коміксах це не надто й зрозуміло. Що сподобалося, так це післямова, так би мовити. Автори наскільки детально й любов’ю розповідали, як вони працювали над сценарієм, над кожним малюнком, над літерацією, що в мене серце згорталося в кулачок від думки, що як же я усіх цих задумів авторів не помітила. Хоча ні, я помітила прекрасну колористику малюнків. Не так самі малюнки, як їхню чудову колористику. А ще мені сподобався момент, коли хлопчик, який ніколи не бачив свою маму, уночі малював, як уявляє її, а вранці спалював малюнок, щоб не бути слабким. Це дуже показовий момент, бо насправді відсутність матері робить хлопчика слабким, а не її портрети, намальовані ним. Загалом не можу сказати, що книжку не варто було малювати і писати до неї сценарій, як не можу сказати, що не варто було видавати її, чи перекладати і видавати в Україні. Усе простіше. Вона не для мого читання.