Я дуже люблю історії про короля Артура та лицарів круглого столу. Мала доволі високі очікування, оскільки ціна на той момент, коли я її купувала, була вище середньої + позначка нетфлікс, гарна обкладинка та аж два автори. Для мене досі є загадкою те, як виходила ця книжка. Два досвідчених автори та їхня команда повністю спаплюжила оригінальну історію. Мене зацікавило в цій книжці те, що тут начебто був натяк на Артуріану, а я як фанатка fate series не могла пройти повз. *Спойлер* нічого подібного тут нема. Звісно в нас є Артур, який просто існує. А ще в наявності є Німує, яку варто було б назвати Міс Суцільна Нелогічність. Отже про Німує. Жила була собі дівчинка, яка мала спокійне життя і тут гоп, вона стає володаркою меча, який начебто Екскалібур, але назвати його так не можна, ну бо навіщо нам щось з оригінальної історії, правда? Так от, вона вперше взяла до рук зброю і пішла вбивати дорослих досвідчених вояк. Реалістично. Дуже. Найдурнішим є те, що без меча вона нічого не може. Але це не заважає їй брати відповідальність за сотні життів. Гаразд, припустімо, що меч надає супер-пупер сили, тож вона може його підняти і трохи ним помахати. Наступне запитання: елементарна техніка не потрібна? Вона не те, щоб змогла когось сильно поранити, вона швидше сама покалічиться. Навіть якщо вона може нанести якісь удари, то одна контратака суперника і маємо мертву гг. Також я хотіла тут відчути середньовіччя. Лицарі, дами, боротьба зі злом…. Ну маємо інквізиторів, які навідміну від тодішніх, спалюють всіх підряд, а не лише відьом. Найбільшим розчаруванням став Мерлін. Як можна було зробити з персонажа таке посміховисько, мені невідомо. А головне, навіщо? До вашої уваги— Мерлін. Старий алкоголік, який показує королю фокуси, аби лишитися з головою на плечах. Чесно кажучи, я спершу гадала, що це просто тупий жарт. Але ні. Нажаль ні. Ця книжка є моїм нічним кошмаром. Я коли дивлюсь на свої полиці, то від одного її виду в мене око сіпається. Якщо ви фанат трешу, тупих і пустих діалогів на додачу з огидними поворотами сюжету ( коли дізнаєтесь про історію «кохання» батьків німує, то блювота гарантована) то ця книжка для вас. Але якщо ні, то оминайте цей жах десятою дорогою. Будь ласка, не псуйте собі світлу пам’ять про короля Артура….

Всі ми чули про легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу, які часто називають «Артуріаною». Як мінімум бачили екранізації. Сьогодні й поговоримо про інтерпретацію відомих легенд від сучасних авторів. Що я очікувала від цієї історії? В мене не було завищених очікувань, просто хотіла крутих фентезійних пригод, поринути в Середньовіччя, відчути дух Артуріани, лицарства. Бо це досить таки цікава тема, в книгах нечасто зустрічається. Ще й одиночна книга, а не частина серії. Екранізовано Нетфлікс. Багато причин, чому мені б мала сподобатись історія. Але щось пішло не так… То що не так? Я не можу сказати, що написано погано. Є сюжет, інтрига, якісь несподівані рішення, пригоди. Але, але, але.. Що з героями? Я так і не зрозуміла, як дівчинка-підліток може бути такою безжальною, безстрашною вбивцею, попри часи й обставини, в яких вона жила. Занадто багато пафосу в образі Німує, в її вчинках, думках. Зовсім не так уявляла Артура. Про цю постать читала неодноразово, фільми дивилась. І якось він завжди здавався героєм, хоч і не ідеальним. Але уособлював у собі якісь лицарські чесноти. У «Проклятій», як вже зрозуміли, Артур не на передньому плані, але те, як автори зобразили його – треш. Молодий розбійник, який не знає, чого хоче, робить необдумані речі. Ну камон, який з нього Артур. Але найбільше мене здивував Мерлін – той самий чарівник з легенд, життя якого покрите таємницями. У книзі він постає – нездарою, який любить випивати. Я спершу подумала, що я щось упустила, можливо, в легендах він теж такий. Погугливши, я не знайшла якихось згадок про це. Окей, фантазія авторів. Проте для чого так знущатись над ключовим героєм? Для чого робити його алкоголіком і непутящим? Викликати жалість? Сумніваюсь. Це виглядало не епічно, а скоріше не приємно та гидко. Щодо антуражу лицарства і Середньовіччя. Декорації історії вийшли трішки дешевими та не якісними. Не сильно складалось враження, що я поринула в Артуріану. Те, що герої ходили ледь не в лахмітті, носили мечі й різали всіх підряд, не надавало яскравості барв тієї епохи. Якось не те. Перше розчарування року. Надіюсь, що останнє. І все-таки хочу прочитати якісну книгу про Артуаріану.