Колись дивилася фільм «Престиж», я не знала, що є ще й книга. Пам’ятаю, що фільм мені дуже сподобався. Тож я купила книгу, а після прочитання взялася передивитися фільм. Це - історія суперництва двох ілюзіоністів. Спочатку вони не любили один одного суто з професіональних мотивів. Але одного разу їх суперництво стало ще запеклішим, перетворившись на боротьбу усього життя. Навіть більше - на подальшу неприязнь між наступними поколіннями Борденів і Елджерів. Хоча фільм і відрізняється від книги, але дає дуже красиву картинку - вся ця магія фокусів, краса театру, реквізиту і завзяті тренування. Щоб бути популярним, ілюзіоністом потрібно постійно вчитися і удосконалювати майстерність. А в ідеалі - вигадати свій унікальний номер, який ніхто не зможе повторити. Тут це - переміщення людини. І якщо спочатку здається, що все просто - за допомогою двійника, то потім додається фантастика і містика. Якраз з цього моменту книга читається дуже швидко - хоч і моторошно)

Два ілюзіоністи. Два професіонали. Два щоденники і два погляди на події. Одна боротьба на все життя. Що важить більше - задатки чи праця? Альфред Борден, якому все дається відносно легко й просто в трюках, хто дивиться в саму суть фокусів та техніки ілюзіоністів - і на противагу йому Роберт Енджер, який так хоче стати найкращим, але зовсім не розуміє секрету будь-якого фокусу, доки йому його не пояснять, і не має фантазії, яка необхідна дійсно великому ілюзіоністові. Проте Роберт упертий, а Альфред ніби крокує життям на легкій нозі - то ж що важливіше? Задатки чи праця? Хто стане найвеличнішим серед ілюзіоністів? Кому вдасться створити на сцені магію - перемістити самого себе на очах у глядачів з одного боку зали в інший за лічені секунди? Першим свій погляд на події розказуватиме Альфред - але чому в його оповіді можна вірити, якщо він сам говорить - “Мій текст як фокус. Ось ніби пусті руки в ілюзіоніста, а ось він простягає вам букет”? Чому тут можна вірити? Особливо якщо враховувати, що коли починаєш читати другу точку зору, події від Роберта, одразу ніби промотуєш перед очима все розказане Альфредом в новому світлі. Кому вірити? Чи вірити комусь взагалі? Через багато років після запеклої битви, що тягнулась десятиріччями, Правнуки Альфреда та Роберта досліджують їхні папери і розмотують цей клубок болі, боротьби, але водночас і захоплення фокусників майстерністю одне одного. Як би Альфред і Роберт не ворогували - кожен з них визнавав умілість іншого. Кожен стояв у залі та плескав у долоні, захоплюючись видовищем, яке показував суперник. Якби ж їхню жагу до визнання до сцени поєднати в дружбі - це могло б бути велике шоу! Власне, знаю, що в екранізації цього твору саме дружбу ілюзіоністів ніби й показують. У книзі цього немає і, хоч фільм я не бачила, по уривкам з мережі розумію, що відмінності є (як мінімум, тим, що у фільмі немає арки сучасності). Втім, книжка мене підкорила і змусила прочитати її за вечір та шматочок ранку, не зупиняючись: мова, атмосфера, майстерність Пріста в оповіданні історії - все було на найвищому рівні. І хоча питання лишились, можна було б розкрити тему сучасності ще і пояснити докладніше як про правнука Альфреда, так і про Роберта Енджера - це була неймовірна подорож. Захоплива і хвилююча.