Книга про світ, який ти не захочеш знати, людей, про яких не захочеш чути, і проблеми, які не захочеш згадувати. В кожному слові лунає безнадія. Робота автора «заганяє» тебе, бо ти прекрасно розумієш, про що йдеться, що хотіли тобі донести. Реалії, яких ми до недавніх пір майстерно уникали, проблеми, що здавалися нам не стосуються. Цю книгу я читала практично місяць, і за цей час, неаби як, подорослішала. Наведу цитату з. 6: «Ми всі вмираємо. Що ж іще тут можна робити?!» Пам'ятайте, що за головним посилом ховаються тонкі алюзії, образи та наративи. Книга звучить так, наче її написав Кормак Маккарті, але ні — Тарас Антипович — ім'я, яке має знати молодь України

Випадково натрапив на цю книгу на цьому сайті. Сумнівався чи замовляти, однак, замовив. Після прочитання був неймовірно вражений. Наскільки точно вдалося авторові змалювати наше "корито" та нашу "ергономіку", наше ставлення до тих, хто намагається нам допомогти (у тому числі й наших співвітчизників), що диву даєшся. Показовим є приклад з західною допомогою. Книга непроста, не кожен може сприйняти описане (зокрема, через небажання щось змінювати в своєму "кориті"). Цю книгу треба зробити обов`язковою до вивчення у загальноосвітній школі (клас 10-11), разом з книгою "Далекий простір (Ярослава Мельника). Хоча читається легко, але читати не просто (особливо, проводячи паралелі з довкіллям). У книзі, як на мене, змальований один з найбільш вірогідних напрямів функціонування нашого суспільства (якщо не зробимо відповідні висновки).

Вони живуть на Кориті. Вірніше, у селищі, що прилягає до Корита. У спорожнілих районах. Живуть хто де - у ящиках, будках, розвалюхах, під землею. Вони усі лисі. І більшість з них мають біомеханічні частини: залізні носи, клешні, ноги і залізні зуби. Бо бійки тут не рідкість, а ще може кротодил вкусити (це якщо пощастить). Але повернусь до Корита. Цікаво - що то? "Корито було єдиною розвагою і необхідністю, роботою і відпочинком, а головне — засобом виживання". Насправді, це «Полігон твердих побутових відходів № 209», карантинна зона, за якою починається ворожа "Колючка". Групка людей, які гордяться "своєю автономікою", згадують про "війну", коли їх хотіли звідтам вивезти, та вони не дались. "...лучче якось жить, чим подихать…" І вони живуть - одягаються у лахміття, клейонки; воду збирають дощову; їдять, що знайдуть на своїй частині ділянки полігону: в хід іде взуття (бо шкіра), тирсоплита і все, що можна перетравити; ловлять пташок - ворон, в основному, і рвуть "зеленку", якщо можуть знайти. Зміст життя - та просто, тинятися, порпатися в смітті, інколи "накидуватися" таблетками чи розчинами, знайденими на полігоні. "Ми всі вмираєм. Шо ж іще тут можна робить?" Страшно? Але найстрашніше не це. Найстрашніше, коли їм показують шлях, як можна змінити, врятуватись від такого життя, ніхто не хоче. Спершу я думала - якась дурня, проте вчитавшись, зрозуміла, що автор завуалював глибоку філософію. Суспільство, люди якого впали низько і здається далі немає куди, таки "пробиває дно", оголюючи звірячі сторони людської натури. Суспільство зашкарубло у своєму світі і не бажає бачити нічого навколо, не бажає нічого змінювати. Вони ворожі до чужинців та гордяться своєю особливістю - "перемогли", відділилися. Особливістю вживання матюків навпаки (якщо вам зустрінуться дивні слова, перечитайте їх справа наліво). І оце вже справді страшно, бо завершення нескладно здогадатись яке... "У Них там жить можна, а у нас тіки вмирають... Повірте, шо світ кудись уже пішов, а ми осталися." Але ж як щодо промінчика надії?...