Купуючи книжку навіть не очікувала що вона буде така чудова. Дійсно книга для всієї сім'ї. Книга вчить думати про те , що важливо а що ні, вчить доброті, вчить тому, що як би важко не було в житті ніколи не потрібно опускати руки і падати духом, а завжди знаходити щось хороше в різних життєвих ситуаціях. У нас її читала бабуся 75 років і плакала, читали для внучки 6 років теж були переживання і висновки. Дуже, дуже мудра і корисна книга. Читаємо дома всі по черзі, обговорюємо, ділимось думками. Такі книги як Полліанна не мають часового обмеження. Їх будуть читати і через сто років, тому-що людям завжди потрібно буде учитись ,як правильно поступати і безкорисно при можливості допомагати іншим.

Цю книгу я вперше прочитала у десятирічному віці, але тоді вона не затрималася в моїй пам'яті більш, як на тиждень чи два. З того часу, як я прочитала її вдруге, минув уже місяць, а я досі не можу зрозуміти, як вийшло так, що я "заковтнула" цю крихітну книжку від "Знань" за один день, а викинути з голови ідеал головної героїні досі не виходить. Вміння знаходити позитивні речі навіть у найжахливіших - навичка, про яку зараз чуєш на кожному кроці, але саме через це вона й знецінена. Людина має сама захотіти бачити щось гарне у своєму житті, а не робити це тільки тому, що їй так сказали. А спонукнути її до цього ніщо не зможе краще, за подібну книжку. Написана століття тому, "Полліанна" досі не втрачає своєї актуальності - навіть боюся уявляти, скільки поколінь могло бути на ній виховано! Але разом з щасливою дитиною та її грою в радість в романі виступає ще одна риса характеру, властива майже всім, хто оточує Полліанну і яка раз по раз перешкоджає налагодити елементарні добросусідські відносини. Це - гордість. Така гордість, яка не наснилася б і самому містерові Дарсі Джейн Остін, оскільки похитнутися її змушує лише загроза життю маленької дівчинки. Переконана в своєму Поллі Харінгтон, самітник Джон Пендлтон, "вжалений" у сердце лікар Томас Чилтон, навіть маленький волоцюга Джиммі Бін - всі вони відмовляються зробити те, що набагато зменшило б їхні страждання в самотині, поки їхню загальну улюбленицю не спіткає лихо. Переклад тут набагато кращий, ніж у першій інтерпретації - тут не наштовхуєшся на занадто різкі закінчення абзаців - текст просто "перетікає" в тебе перед очима, нічим не перешкоджаючи. Єдине з чиєю присутністю тут я б не погодилась - однісіньке слово, з перекладом якого я б посперечалася. Чому б замість слова "траур" не записати просто "жалоба"?

Це неймовірна історія про дуже позитивну, щиру, відкриту та добру дівчинку, яка раптово залишилася сиротою. Ця історія вже є справжньою класикою дитячої літератури, а Полліанна багато років залишається яскравим і позитивним прикладом для наслідування, оскільки у її поведінці та світогляді є багато такого, чому не завадило б повчитися і дорослим, а саме: безмежний оптимізм, що не залежить від настрою і реальних подій, відкритість і щирість у взаєминах з оточуючими і віра у краще. Після смерті батька одинадцятирічна сирота Полліанна відправляється до старшої сестри її померлої мами, яка не дуже рада такому піклуванню і відповідальності. Тітка Поллі - сувора і дуже педантична жінка, що звикла жити на самоті. Але щоденне спілкування з Полліанною змусить тітку Поллі, як і ї сусідів, замислитися над тим, що справді є цінними і важливим у людському житті. І все це завдяки правили Полліанни, якого вона згодом навчить всіх, - радіти тому, що відбувається в житті, і бути вдячним долі за все. Це правило допоможе всім, хто спілкуватиметься із Полліанною, віднайти внутрішній спокій і щастя. Ця історія вчить оптимістичному налаштуванню в житті, доброзичливості і щиросердності.