У цій комедії Менандр (342 до н. е.—291 до н. е). розкриває теми любові, сімейних відносин і побуту тогочасних греків, переплетені з комічними ситуаціями. Події відбуваються у селі неподалік від Афін. Головним акцентом у творі є стосунки між, на перший погляд, легковажним юнаком Харісієм і дівчиною Памфілою. Ці персонажі знайомляться на дівочому святі Таврополій, де хлопець спокушає дівчину. Проте герої не запам`ятовують один одного, як і того, що між ними відбулося. За іронією долі, через деякий час батько Памфіли видає її заміж за того ж Харісія, від якого вона вже виношує дитину. Саме з цього моменту перед читачами постає справжня інтрига: чи довідаються дійові особи про своє минуле і як воно вплине на їхнє подальше життя. Памфіла потай народжує сина і доручає рабині віднести його в ліс, щоб таким чином приховати свою ганьбу. Раби Харісія дізнаються про передчасну появу новонародженої дитини і повідомляють про це свого господаря. Уважаючи, що Памфіла зраджує його, розчарований Харісій покидає дружину і наймає для розваг гетеру Габротонон. Та забути кохану Памфілу йому не вдається. Згодом Харісія висвітлено абсолютно по-іншому: із легковажного залицяльника він, завдяки сильній любові до дружини, перероджується у розсудливого чоловіка, який глибоко роздумує над своїми попередніми вчинками і способом життя, картає себе за зверхнє ставлення до Памфіли, за небажання пробачити жінці і зрозуміти її природу. Іще одна новація Менандра полягає в тому, що він руйнує тогочасні стереотипи, зображуючи героїв не корисливими і байдужими, а гуманними і готовими допомогти один одному. Прикладом цього є образ гетери в комедії. Зазвичай представниць того прошарку зображали як руйнівниць шлюбів. Габротонон, навпаки, доводить, що немовля належить Харісію, і возз`єднує чоловіка з Памфілою. Таким чином, ми спостерігаємо зовсім не звичне розуміння традиційно негативної героїні. Зрештою, автор порушує питання гендерної рівності: спершу Харісій зневажає свою дружину, але потім усвідомлює, що Памфіла людина як і він, тому схильна інколи помилятися. Те ж починають усвідомлювати й читачі. Мене особисто комедія вразила тим, що змусила співпереживати з героями, своїм яскравим розкриттям психологізму героїв, а ще – оптимістичним завершенням, не притаманним попереднім творам античної літератури. Варто віддати належне й сюжету - він привертає увагу читача своєю непередбачуваністю від самого початку і тримає в напрузі аж до кінця. Незважаючи на те, що комедія “Полюбовний суд”, на жаль, не дійшла до наших днів у повному обсязі, проте й з уривків зрозуміло, що творчість античних авторів – не лише про війну та військові подвиги. А це, я переконана, нове бачення класичних речей. Рекомендую кожному прочитати цей твір, який в Україні відомий завдяки Іванові Франкові, хто прагнув, щоб українська література збагатилася найкращими зразками світової спадщини.