Як не дивно, заходити в Забужко треба з більш обʼємних творів - «Музей покинутих секретів», на мою думку, ідеально. Тоді одразу зрозуміло, твоє або ні. Це точна моя письменниця, поетка, наша геній та пророк. Занадто пафосно? Може бути. Але ж як вона все відчувала ще тридцять років тому. Якщо серіал Sex and the city випередив свій час у 90-ті, то я сміливо можу сказати, що і ця маленька, але дуже глибока книга, теж випередила свій час. Це цікава і глибока оповідь від жінки, що борсається, падає, але намагається. «..взагалі все, що українці здатні про себе повідати, - то як, і скільки, і на який спосіб їх били: інформація, що й казати, малоцікава для сторонніх,..»

На мою думку Забужко має читати кожен. Ця книжка не просто феміністична, вона про фемінізм український. З нашим особливим контекстом і бекграундом. Головна героїня не думає про фемінізм, вона намагається жити в цьому світі зі своєю історією зокрема та історією своєї країни/сімʼї загалом. Читаючи, здається що ти заліз в голову людині і чуєш абсолютно всі її думки. Мені це неймовірно сподобалось, адже я часто мислю так як це написано. Думка минотить і стрибає, одночасно плине вперед і намагається пояснити те, що лишилось позаду. Текст однозначно надважливий і вам це треба. Та сама золота полиця

Надзвичайно важко читати. Одне речення спокійно займає сторінку-дві, при цьому воно і весь інший текст нагадує безладний потік свідомості, де думки стрибають як скажені блохи. Віднаходити в цьому безладі ідеї, які хотіла донести авторка – завдання із зірочкою.