Це щира розповідь про особисте життя та уроки щодо трудових відносин і кар’єри. Про взаємини, які впливають на людину, змінюють її чи наносять рани. Історія поступу The Washington Post, в якій можна дізнатися чимало цікавого і важливого, зокрема із закулісся видавничої справи. Відколи батько Кетрін збагнув, що газетний бізнес не схожий на жоден інший, на яких він знався, минуло багато років. Він передав газету своєму зятю Філіпу Ґрему. Кетрін була поруч з батьком та чоловіком у час, коли вони відроджували репутацію газети, рятували її з часів банкрутства. Після самогубства Філа вона взялася управляти компанією, де її чекали виклики і труднощі. Зокрема тому, що вона «попри статус президентки компанії, залишалася жінкою». У це важко повірити нині, але тоді запитання, чи справді вона хоче брати участь в брифінгах і офіційних обідах без дам вважалися нормою, як і необхідність під час прийомів залишати чоловіків у окремій залі. Книгу цікаво прочитати і щоб зрозуміти, як змінилася журналістика від часів, коли «верстальники викладали гарячі свинцеві рядки літер на матрицю сторінок». У книзі описано ряд публічних драм: «Документи Пентагону», Вотерґейтський скандал, страйк пресувальників та Пулітцерівська премія за вигадану статтю Дж. Кук «Світ Джиммі», яка вийшла на першій шпальті Post. Вражає самовідданість героїні, яка «готувалася сісти у в’язницю, якщо буде потрібно для захисту нотаток і джерела». Читаючи мемуари, розумієш чого насправді коштувало «спіймати попутний вітер», аби ціна на акції сягнула 300 доларів на акцію, а якість продукту перевищувала всі попередні досягнення. У післямові авторка розкриває свою творчу кухню, розповідаючи, що проводила години за перебиранням старих листів, записок, кореспонденції, аби пригадати, відтворити і процитувати. Книга – це ще й круговерть особистостей, з якими авторка спілкувалася в дитинстві, будучи журналісткою й видавчинею: тут можна прочитати спогади про Ейншейна, який веслує на озері біля будинку, спілкування з родиною Кеннеді, інтерв’ю з Муаммаром Каддафі та силою-силенною особистостей, яких ми знаємо з підручників історії. Мова книжки – багата. Трапляються авторські афоризми, іронія, гумор. Раджу до прочитання студентам-журналістам та викладачам. Крім The Washington Post, книжка дає багато контексту про пресу та світові події в ті часи, які стануть корисними в освітньому процесі. Зокрема цікаво буде дізнатися про ставлення журналістів до Радянського Союзу, спілкування з Горбачовим, Карибську кризу тощо. Книжка цікава не лише з погляду, як це – бути жінкою-видавчинею, з неї можна обрати чимало кейсів для професійного обговорення, тем для дискусій про журналістику і, зрештою, вона надихає.