23 серпня 1939 року в Кремлі Ріббентроп і Молотов підписали договір про ненапад, а таємний протокол до нього поділив Східну Європу між Гітлером і Сталіним. За тиждень Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня зі сходу її атакувала Червона армія. Так розпочалися 22 місяці, упродовж яких два режими, що згодом зійшлися у війні на знищення, були не лише ідеологічними ворогами, а й союзниками.

Клаудія Вебер, професорка Європейського університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері, показує, що пакт Гітлера – Сталіна  був не короткочасним тактичним маневром, а основою політичної, військової й економічної співпраці Берліна й Москви. Вермахт і Червона армія разом окупували Польщу і провели спільний парад у Бресті. СРСР анексував західноукраїнські землі, а вже за рік – країни Балтії, Бессарабію та Північну Буковину. Радянські зерно й нафта живили німецький бліцкриг проти Франції, а есесівці та енкаведисти тоді ж у Львові та Кракові домовлялися про обмін населенням. Для українців, поляків і євреїв, які опинилися між двома окупаційними зонами, новий кордон часто означав втечу, депортацію або смерть.

«Пакт» змінює звичну оптику на початок Другої світової війни, висвітлюючи 1939–1941 роки не як пролог до протистояння Гітлера і Сталіна, а як альянс двох диктатур, що докорінно перекроїло політичну карту Європи. Вебер пояснює і те, чому цю історію так довго витісняли з пам’яті: у Радянському Союзі – заради міту про Велику Вітчизняну війну, на Заході – через страх бути звинуваченими в  ревізіонізмі.