Оповідання Сергія Осоки - твори, в які занурюєшся з головою і, читаючи, спрагло п'єш з них справжню українську мову. На мій погляд, автор чудово продовжує традиції таких майстрів оповідання, як Михайло Коцюбинський чи Панас Мирний, а надто - як його майже земляк Григір Тютюнник (між селами, де народилися пани Сергій та Григір, кілометрів десь 40 або близько до того). Сюжети творів Сергія Осоки - прості, зрозумілі й рідні кожному, кому довелося бувати, тим більше - зростати у селі в центральній Україні. Абсолютно відповідає місцю дії й персонажам і їх мова. Тут в одній з рецензій був закид від читачки, що їй не вистачає "більше західного діалекту, такого більш українського етносу". Утім, хто сказав, що західний діалект є "більш українським", ніж центральноукраїнський? На Полтавщині, особливо в її глибинці, чимало людей розмовляє чистою українською мовою, не засміченою ані русизмами, як у східніших областях, ані запозиченнями з польської, угорської або румунської, як на заході країни. Але чим ближче до великих міст чи до північних і східних меж області, тим частіше можна почути суржик. Так склалося, і від цього не можна втекти. Лише поступові, живі зміни - я впевнена - з часом призведуть до витіснення русизмів і повернення до джерел. Сам автор, як українець, патріот і випускник філфаку, не лише у своїх творах, а й у побуті спілкується винятково правильною літературною мовою. І суржик, вкладений ним у вуста деяких персонажів, говорить лише про чесність автора, який передає особливості мови певної частини населення Полтавщини. Водночас, не можна уявити, щоб його прабаба з села десь біля Великої Багачки раптом почала балакати львівським або закарпатським діалектом. Мої предки хтозна в скількох поколіннях теж україномовні українці з Полтавщини. Але вони навіть не уявляли, що є такі слова, як "філіжанка", "кульчики" чи "коц". Напевно, так само, як і предки Сергія Осоки. І якщо персонажі Сергія раптом заговорили б як львів'яни, хто повірив би автору? Це було б що завгодно, але аж ніяк не ті оповідання, за які й цінять автора поціновувачі його творчості. Рекомендую прочитати книжку Сергія Осоки всім, хто хоче відчути атмосферу полтавського села з усіма його особливостями - характерами людей, гарною природою, соковитою мовою, безкінечною працею, гумором, романтикою і мріями. Автор ніжно плекає кожен свій твір, і результат - мініатюри, які легко читати, але з яких можна багато почерпнути.

Треба віддати мені належне: між тим, що я дізналася, що в улюбленого автора вийшла перша прозова книжка, і тим, що я її купила, минуло два роки, а прочитала я її іще через три. Але щоб я, не дай Боже, не задумалася, чого то це я так пізно роблю, саме в момент її прочитання подружка спитала, чи в мене немає цієї книжки, бо вони розбиратимуть її на літклубі, і вже ніде не можуть знайти паперовий примірник. У мене аж німб засяяв. Так, у мене є ця книжка! Але не дам, бо читаю. Автору ж треба віддати належне, що він неймовірно влучно зобразив сільське життя – а саме полтавське сільське життя – що ні на хвильку не сумніваєшся, що це реальні події, і що все відбувалося саме так. Якби треба було всі тексти описати одним словом, то це, беззаперечно, було б слово «любов». Її настільки багато у кожній описаній події, у кожному слові, у кожному розділовому знаку, що не можеш цьому опиратися. Що прикметно, коли автор описує певні ситуації (а більшість історій неприховано з життя написані), його любов до річки, до матері, діда чи баби, прабаби неозброєним оком помітна, певний скепсис спостерігається, коли він описує вітчима. Але ні разу не було негативу. Наприклад, в історії про лікарку-єврейку є епізод, де його мати свариться із найкращою подругою через те, що та погано висловилася про цю лікарку, Сергій це все чує, але негативних думок про людей нам не передає. Тобто ось ці люди думають так – і передав їхні думки. Без власних думок про їхні думки. І це насправді дуже шикарно. Твори неймовірно світлі. До щему. «І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, – Мені воно має світити, як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі?» – а це й пояснення. І я розумію, що це непросто слова, що автор і справді світить нам, читачам, і його світло неймовірно потужне. Наприклад, в оповіданні «Півень» Сергій Осока описує, як малим спостерігав, як у саду лікарні грав на акордеоні чоловік із прізвищем Півень. Потім розповів усе тяжке життя цього чоловіка, зокрема й те, що він уже помер, і що власне й ми досі не знаємо, як його звати, і що дуже шкода, що так відбувається. А завершується оповідання тим, що головний герой хлопчик Сергійко підходить до діда в лікарняному саду й питає: – Як вас звати, діду? І я розумію, що це вигадка, що цього не може бути, що ні-ні-ні – насправді цього не було. Але ні, я вже вірю, що саме так усе й відбувалося. Бо не вірити Сергієві Осоці – не можливо. Тільки вірити і довіряти. Беззастережно. Про безмежну любов і відсутність негативу гарно скаже наступне речення: «Бабуся Надя варила дуже добрий борщ із квасцем, одтоплювала сир, і дуже часто бігала по двору і весело кричала, коли дядько Вітько ганяв її і матір сокирою». Лише перечитавши вдруге, а то й утретє, зрозумієш суть описаного. П’яний дядько ганяв із сокирою. Але ні, ти зразу ж занурюєшся в кухонне начиння баби Наді, куштуєш добрий борщ із квасцем, щойно відтоплений сир, а на подію з сокирою не надто й зважаєш, адже бабуся «весело кричала», бігаючи по двору – практично рятуючись від жорстокої смерті… В оповіданні "Корови йдуть" автор пише, що у них в селі час вимірюється приходом / відходом на пасовисько корів. І тільки-но я подумала, що у мене в селі уже кільканадцять років як немає череди, отже, певною мірою, час застиг, як наступне оповідання – "Корови не йдуть" – описує саме теперішні часи, зокрема автор зазначає, що коли корови не йдуть – це не зміна годинника, до прикладу, а відмирання часу, відмирання цивілізації, це загибель усього. І я не можу йому заперечити. Наприкінці книжки є невеличкий розділ, де розміщені «Образки». Я не надто люблю цей жанр, тож першою була думка просто не читати їх, тим паче, що це якихось кілька сторінок, бо кожен образок по 2-3-4 сторінки. Але отямилася я, лише прочитавши їх. Вони доповнили цілісну оповідь, адже хоч це і збірка короткої прози, та оскільки історії автобіографічні, відчувається певна цілісність, монолітність оповіді. Другу прозову книжку автора я вже купила. Буду ламати власні устої і не чекати нових п’ять років, щоб прочитати її))))

Почну з невеликої передісторії. Цю книгу подарувала мені викладачка в університеті, на знак подяки за організацію літературних студій. Це було вже в кінці семестру, і одного разу, в перерві між підготовкою до іспитів, я відкрила її, щоб просто погортати. І не помітила, як буквально з перших двох речень мене затягнула історія, яка описувалася на сторінках! Тоді я сказала собі "стоп", адже було дуже пізно. Але нещодавно я знову згадала про неї, і буквально за один вечір прочитала половину. Вдруге довелося говорити собі "стоп" через те, що я відчайдушно не хотіла розлучатися з цією атмосферою. Розтягувала задоволення, читаючи по одній історії за вечір. Я не дуже люблю формат короткої прози, бо часто не встигаю зануритися в атмосферу повністю. Але тут це вдалося на всі 100%. Ця книга про те, як не хочеться повертатися в буденне життя після тих моментів, які подарувало літо. Про смачні помідори, які передає у закрутках бабуся, про перше кохання і життєві історії сусідів, які не можуть залишити байдужими. Подобається, що автор ділиться дитячими спогадами, іноді вплітаючи в розповідь досить-таки жорсткі реалії дорослого життя. Це чесно і дуже відверто, і така книга не може не чіпляти!