Тужлива, тривожна, смішна і сумна одіссея страху, втечі, бюрократичного гачкотворства, розпачу та любові. Ось уже справді ніч довжиною в життя! Як це бачити, як спливає остання надія? А корабель до Америки – це «ковчег надії». Вірити у диво – єдине, що залишається. І воно відбувається. Американська віза, квитки, паспорти – все це в обмін на ніч, ніч завдовжки життя…

Це книга про втечу, страх і любов, яка тримає навіть тоді, коли вже знаєш, що легких фіналів у Ремарка не буває. Одна ніч, одна розмова — і перед очима проходить усе життя людини, зламане війною, вибором і втратою. Лісабон у романі не про місто, а про останній шанс. Про надію, яка болить. Після цієї книги залишається тиша всередині й довге післясмакове запитання: як далеко можна зайти заради любові й ссвободи.

Лісабон 1942 року - останній порт Європи, де емігранти чекають візу до Америки. Безіменний оповідач, німецький біженець без паспорта, блукає нічним містом і зустрічає чоловіка, який пропонує йому паспорти для нього й дружини - в обмін на одну ніч розмови. Чоловік розповідає свою історію: кохання до дружини Гелени, втеча від гестапо, роки переслідувань, зради, втрати. Це сповідь про любов, яка стала і спасінням, і прокляттям - у світі, де нацизм руйнує все людське. Ремарк пише стримано, але боляче: Лісабон - красивий, але байдужий, з вогнями кораблів, які відпливають без тебе. Немає героїв чи хепі-енду - тільки люди, які намагаються зберегти гідність і любов у пеклі війни. Одна ніч - і ти знаєш усе життя людини. Зачепила чесність: Ремарк не романтизує, показує, як війна ламає душі, але й як кохання дає силу триматися. Фінал - потужний, з ударом, який залишається надовго.