Яскравий, надзвичайний, відразливий, прекрасний. Йозеф Вінклер нікого не залишить байдужим. Про його «Natura morta» можна говорити безкінечно. І ось кілька слів від літературознавця Богдана Сторохи та перекладачки Нелі Ваховської.

«Вінклер важливий і необхідний, бо він розкриває пласти й аспекти досвіду, озвучені у нього так, що стають відкриттям не тільки змістового, але й суто естетичного досвіду. З ним – як із Ґабріель Віткоп: тебе може нудити, відвертати – але це вершинний взірець стилю, без якого саме знання про літературу неповноцінне. І розпочав я його читати саме з «Natura morta», просто проковтнув, бо, читаючи ці рядки, неможливо стримуватися, щоб не захотіти забігти наперед і не дізнатися, «що буде далі». І це також був один із показників того, що автор – незвичний і надзвичайний. Загалом я не люблю читати малу прозову форму – занадто мало простору для фантазії зі світу суто літературно-естетичних феноменів, але Вінклерів текст – це інше. Під час читання виникають практично фізіологічні реакції, ти можеш предметно осягнути, що мають на увазі філософи, коли кажуть про зрощення тіла і тексту. Книга «чіпляє», і це «чіпляє» – не з розряду незвичності / скандальності сюжету / історії (хоча для переважної більшості читців може бути саме так), це – результат майстерного володіння способом говоріння. Виразні, часом ядучі образи, перенасиченість і надлишковість предметно-феноменального світу – але для мене його твори перш за все – це синтаксис. За такий синтаксис душу продати можна, настільки він довершений і величний».

Богдан Стороха

«Вінклер не вигадує дійсність, проте перетворює бачене на фікцію, закріплену в мові. А ще він грається – хоч це іноді й важко припустити, зважаючи на його густу текстову канву і болючі теми. Скажімо, «Natura morta» розпадається на «живописну» та «кінематографічну» частини. У першій – розлогій бароковій картині Вічного міста як Вічного базару – нас зустрічає Stilleben, майже фламандська замальовка з життя, мертва плоть і незчисленні чорні, печальні козячі голови із загнутими рогами, що контрастують зі сповненими життя, веселими і хтивими м’ясниками, у безкінечних віньєтках із червоних курячих гребінців та італійської мови. А потім раз – і ми вже у фільмі Пазоліні, де є церква, і заборона, і секс, і драма, від якої оповідач дистанціюється за раптовими змінами перспективи, холодним висвітленням деталей, раптовим закручуванням сюжету… фактично показуючи, що «решта все – література»».

Неля Ваховська