Таке життя наше…Обростаємо намулом протягом десятиліть, причому починаючи з дитинства. Як от наша одна з головних персонажів. Софія. Письменниця. Сумніви у собі і відчуття провини за скоєний в дитинстві страшний проступок, вона пронесла через все життя, і навіть передала доньці. Донька Анна страждає на анорексію. Мати ні разу не звернулася до неї ласкаво-зменшеним імʼям, більше того, вона не помічає, що Аня після кожного прийняття їжі біжить в туалет, і виходить здвідти з червоними очима, що дочка їсть кілограмами цукерки і інші лакітки, а результати на вазі мінус. Вона не погана мама. Просто зациклена на своїх невдачах, а віднедавна і на деяких досягненнях. Один брудний інцидент в школі і в особистому житті Анни приводить їх разом в оздоровчий табір, який виявився ще тим «оздоровчим». Та саме він виявився трампліном їхніх незгод. Саме там прийшло переосмислення всього, що було. І того, що має трапитись. Але це вже досягнення. Адже до того Софія просто мовчки спостерігала, як ламається доля її дитини. Взагала тему авторка підібрала цікаву - доньки-матері, довіра і недовіра. Як підібрати ключик до підлітки, в якої життя тільки почалося, а його вже знівечили? Як вірити мамі, яка не помічає твоїх проблем? Ніби і люблять одна одну, ніби і близькі, але щось стоїть між ними. Не вимовлені слова, не виказані образи, все це сильно віддаляє, хоча вони і поруч одна з одною. Перед нами гарна психологічна драма. Є над чим задуматись, є що переосмислити. Рекомендую.