Тягуча проза Галини Вдовиченко занурює в історію двох людей - чоловіка і жінки. І як це буває, чоловік після інсульту, жінка його дбає. Вони так довго разом, що вже й не збагнути, що їх тримає разом. Вони то розходились, то сходились ,одним словом - жили далі. Але, що б між ними не було, війна чи перемир'я, вони завжди лягали спати разом. Ніч завжди була зоною перемир'я. Одне вони знають напевно, що це не діти і точно не звичка. Є щось значно глибше між Галею та Віктором. Але це стане зрозуміло вже потім, пізніше. Інколи, я ловлю себе на думці, що ніхто достеменно не скаже, що являє собою щастя, або які вони - ідеальні стосунки в парі .Ніхто! Бо правда в тому, що воно для кожного своє. Боже, які ж він писав листи... Замолоду, будучи в Афганістані, Віктор часто писав Галині листи. Такі ніжні і з такою любов'ю. Але в шлюбі, поки жили разом ніколи не казав їй, що любить . Частіше Галина чула їдкі коментарі на свою адресу. Лише в листах був справжнім. Галина їх зберігала багато років потому у коробці з-під взуття, часом перечитувала. Вони так про це й не поговорили. Тільки у снах, лише у її снах після того, як він пішов... "Найважливіше наприкінці" можна сміливо розбирати на цитати. Я відібрала лише кілька, та їх значно більше: "Ходити-дуже важка робота.Здорові ноги про це нічого не знають." "Якщо не вдаватися до ігор,то можна хибнутися з розуму..." "...а люди думають своє,де від незнання до осуду-два кроки." Цю книжку варто прочитати. Вона одночасно складна і проста, зріла й досвідчена. Але саме в них віднаходимо саме ті зернята істини, які так потрібні. Хороші книжки взагалі важко читаються, бо завжди залишають слід по собі, вони дають можливість рефлексії та самопізнання.

Книга "Найважливіше наприкінці" Галини Вдовиченко пронизує наскрізь. В неї неможливо не зануритись і не пропустити історію крізь себе. Герої книги в моїй уяві оживали. Я бачила кожен момент життя і проживала разом з героями. Я плакала і сміялась. Ділилась думками після прочитаного з чоловіком і подругою. Думала і робила висновки, розуміючи, що в кожного своє життя, і ніхто не знає, що його чекає в певний момент. Я вдячна Богу, що маю прекрасного чоловіка і у наших стосунках немає такого, що ми живемо як чужі люди. Саме це мене найбільш лякало у відносинах Галини і Віктора. Вони жили поруч, маючи власне життя, яке було приховане від іншого. На перших сторінках книги була чудова фраза "Ми інколи осуджуємо людей, не знаючи, не розуміючи чому вони роблять так, а не інакше". Це правда. Особливо зараз це дуже відчутно. Люди надзвичайно легко дають поради, повчають і знецінють переживання іншого. Вони навіть не усвідомлюють, що саме такими вчинками роблять іншим боляче. Книга поділена на частини. Здавалось би прочитавши першу, не має сили читати другу. А в другій частині ми бачимо настільки багато було в житті героїв теплих і щасливих моментів. Читати третю частину було важко. Напевне тому, що мені важко уявити себе пенсіонеркою, людиною яка прожила значну частину свого життя. І саме цю частину потрібно жити на самотньо, аналізуючи, пригадуючи і вчитись жити знову. Раджу читати.

Нам часто здається, що близькі люди - як розгорнуті книги, прості, зрозумілі та передбачувані. В лише втрачаючи найрідніших, ми усвідомлюємо, що так і не змогли пізнати їх до кінця. Так і Галина, головна героїня роману "Найважливіше - наприкінці", зрозуміла, що Віктор, з яким вона прожила понад три десятиліття, насправді був зовсім не таким, яким вона його уявляла. Роман поділений на три частини. У першій йдеться про двох втомлених людей, які намагаються спільно подолати хворобу. Друга частина є спогадом Галини про відпочинок на морі. Ця частина сподобалась мені найбільше. Авторка ніби нагадує, що в цієї родини були не лише складні часи, а також щасливі моменти. В останній, заключній частині роману йдеться про життя Галини після смерті Віктора. Вона звикає до самотнього існування та намагається розібратися в собі. "Найважливіше - наприкінці" - дуже сумна історія, бо виправити вже нічого не можна. Єдине, що залишилося Галині - блукати лабіринтами власних спогадів, переосмислювати прожиті роки, змиритися з втратою та вчитися жити далі.