Book Maybe Tomorrow

Real title: Можливо, завтра
Product code: 930451

Book Maybe Tomorrow

Real title: Можливо, завтра
Product code: 930451
Format
The product is included in the following promotions:
Book language
Publisher
Year of publication
About book

This is an automatically translated description

«Maybe Tomorrow» is a thrash novel in the style of magical and brutal realism, consisting of three stories on behalf of three characters who live through the most difficult month of February in India, Ukraine and England. The Irishman Dara, who flees to India to escape responsibility, the Ukrainian Vika, who finds herself in India trying to forget her psychopathic ex-boyfriend Andriy. And Andriy himself, who is flying into a hell of his own making in frozen February Kyiv. All of them are united by a high level of infantilism, total dependence and shaky attempts to find happiness.

Details
Number of pages
224
Reviews
0
0
Марина
29 July 2022 y.
Обережно, спойлер
Попередню книжку Марисі Нікітюк я оцінила досить негативно. Правду кажучи, мене вже піднуджувало, коли я її дочитувала. Але я ніколи не ставлю хрест на авторові після прочитання однієї книжки. Тому коли випала можливість прочитати цю – радо скористалася можливістю. А от книжку прочитала не так уже й радо. Але про все по порядку. Для початку скажу, що я майже до кінця книжки вперто вірила, що вона – книжка тобто – реабілітується: її герої припинять аргументовано й не дуже блювати, припинять бозна-чого і бозна з ким трахатися. І взагалі бодай якийсь сенс їхнього життя вималюється перед нами, тупими читачами. Але на те ми й тупі читачі, що зась нам указувати, з ким трахатися, а з ким не трахатися любим героям. Як і вбивати чи не вбивати невмотивовано друзів. Хоча чи хтось у творі мав бодай одного справжнього друга – ще те питання. У романі багато ляпів. Або ж, можливо, це я такий читач. Наприклад, герой розповідає, що «десь на другому курсі Фейсбук мене переміг, змусив завести акаунта, бо дівчина, яку я за дитячою своєю наївністю взявся добиватися, стверджувала, що мене не існує», і на тій же сторінці стверджує: «Тож я завів собі Фейсбук та купив макбук для цього Фейсбуку, ну й, можливо, для роботи. Вона стала моєю дівчиною, ми завели собаку, і я почав писати дисертацію». Стоп-стоп-стоп, думаю я, якщо фейсбук переміг тебе на другому курсі, то ти й завів собі сторінку в фейсбуці на другому курсі. «Вона стала моєю дівчиною» – піде; «макбук для фейсбуку, ну й, можливо, для роботи» – піде; а «я почав писати дисертацію» – це занадто. Другий курс, я пам’ятаю про другий курс. Хоча через кільканадцять сторінок Дара уже стверджує, що «Анна-Марія взагалі ненавиділа спиногризів і, чесно кажучи, в наші з нею двадцять вісім за два роки стосунків у нас жодного разу не трапилося сексу без презерватива», тобто що вони почали зустрічатися в 26. Цей вік прийнятний для початку написання дисертації. Якщо на початку я натякала, що мене харило, що герої невмотивано блювали (всі, при чому, і постійно!) і трахалися, як придурки (не в образу придуркам), то згодом я зрозуміла, що авторка ще й «радує» тим, що її персонажі недолугі імпотенти: «Життя Делі не впускало мене в себе, і я відчував, що посеред найпрекраснішої оргії в світі я фізично не можу кінчити». Звісно, це метафора (або ні), але коли роман цілковито беззмістовний, то хочеться, щоб герої, якщо у них мізків немає, зробили щось нормальне у своєму житті, бодай кінчити спромоглися. Марися Нікітюк сповна дає можливість насолодитися токсичністю сприйняття своєї дівчини Дарою («Тож поки він вже від мого імені торгувався з продавчинею в салатовому сарі, я уявляв, як би запихав увесь цей кольоровий крам Анні-Марії до горла. Щось середнє між розгодовуванням гусаків на фуа-ґру й навчанням техніки глибокої горлянки»), однак чому в чоловіка такі збочені уявлення про свою дівчину, яку легше покинути, ніж страждати через неї в Індії, вбивати друга і мотатися по світу з Шивою, якого ти в того ж друга й «позичив»? Оцього я якраз не доганяю. Окремо вартує згадати вбивство Дарою свого друга. Хоча другом Нітіна ми вважатимемо умовно – не тому, що які в цих дебільних героїв Нікітюк можуть бути друзі, а тому що ці персонажі познайомилися буквально нещодавно. Але нехай, друзі. Отже: «... на цих словах я проткнув Нітіна ножем, гостро зблизившись із ним у смертельних обіймах» – що за маячня? По-перше, Нітін був другом Дари (умовно, але так вважатимемо), по-друге, у нього мали бути документи Дари, і Дара їх іще не забрав, по-третє, у Нітіна згоріло житло, але він усе одно доставив хворого Дару в лікарню, і Дара це знав. Тобто навіть якщо зігнорувати аморфну тезу про дружбу, то вбивство людини як таке – це взагалі нормально? «Нітіне, скажи, де мій паспорт, де мені його знайти? » — я боявся, що він усе ж передчасно піде й не скаже мені» – о, наш герой вчасно згадав про паспорт, коли Нітін уже майже труп, – похвально, аха. «Передчасно піде» – це ж не синонім до «я його вбив», правда ж? Марися Нікітюк постійно дає нам можливість переконатися, що її герої покидьки: «Везти напівживого індуса чорт знає куди, щоб там його спалили ще й за сто баксів. Я би спалив його й тут, абсолютно безплатно. Тим паче неподалік на коліях між старими поїздами працівники палили сміття». Звідки у Дари така ненависть до індуса, якого ж він сам і вбив? Або інша ситуація: «Я дуже сподівався, що план Нітіна спрацює, і після кремації він ніколи не повернеться на цю грішну землю й ніколи не зможе мені помститися за ту принизливу позу, в яку його загнав водій. Голова Нітіна впиралася у підлогу транспорту, а заломлені ноги по діагоналі виглядали з вікна напроти водія». Вибачайте, але тут недарма написано, що «... не зможе МЕНІ помститися за ту принизливу позу, в яку його загнав ВОДІЙ», бо в тому, в якій позі був Нітін, винен лише Дара. І це жахливо насправді, що Дара дозволив, щоб його друга (окей, не друга, але мертвого чоловіка поклали вниз головою). Повість Віки така шаблонно жахлива, як і повість Дари. Якщо він вживає фіг його знає що, дане йому фіг знає ким, і від цього блює несамовито, то вона теж вживає наркотики від невідомого чувака в Берліні, а потім сходить слиною. І в неї теж є друзі, над тяжкою долею яких хочеться всплакнути. Аж дивно, що Віка їх не вбиває: «Крістіна гарнюня, ніби щойно з морга, її висушеного кокаїном тіла ніколи не торкалася чоловіча рука, тільки в дитинстві дідусь, дивлячись із нею телепузиків, навчав дівчинку правильно йому дрочить». Віка кільканадцять сторінок розказує в безглуздих подробицях, як вона обблювала все, що тільки можна, як її постіль була обгаджена («я бачу забльовану й обгаджену постіль. Усе моє тіло перемазане цією гидотою, сумішшю неперетравленого блювотиння й рідких фекалій»), а потім така заявляє: «От що буде мені за те, що я, як і десятки жінок у цьому індійському селі, на нього дивитимуся й усміхатимуся присоромлено? Що я зроню? Гідність? Ну смішно про неї розводитися після всього, що зі мною сталося тут, та й не тільки тут». І виникає закономірне питання: а що з тобою «сталося тут, та не тільки тут»? Після того, що авторка колотить діжку з вашим блювотинням і фекаліями зліва направо і справа наліво, звісно ж, ні про чию гідність мова не йде, однак сюжет (агов, у епічних творах ще й сюжет має бути!) не розвивається, і навіть не зароджується. Третя частина присвячена Андрієві, який підло кинув Віку. Звісно ж, ми очікуємо, що він буде всю частину блювати (має ж бути у цих частин спільна ідея!) Але авторка поводиться безжально зі своїми читачами: нічого ото звикати! «Ідея, щоб надрочити людям на голови або, принаймні, на вікна, як насрати, коли ти голуб, до грошей, вигулькнула з асоціативного ряду неждано й мені зайшла. А от моєму членові нє. Холодно, бля». Що це було?!! Та тільки в читача зароджується праведний гнів, як авторка опам’ятовується: «Але раптом не витримав і блюванув на підлогу, добре, вчасно вирахувавши траєкторію польоту заспиртованих решток іще вчорашньої їжі». Хух, все нормально, а ми то подумали! У Андрія є психотерапевтка –здавалось би – помічна людина. Але як почитаєш її балачку, то навіть зрадієш, коли наприкінці виявиться, що вона померла: «А вам треба навчитися обслуговувати себе самому, ну чи когось поневолити. Рабство за згодою — норм-норм. Просто це буде не Віка, вона занадто пручається, вам треба хтось покірніший». Суть цього трагіфарсу розкривається несподівано, коли читач сам готовий блювати на цю книжку: «Рома блюванув тут таки на кахлі в прихожій. Блює — значить, іще живий». Однак змушена розчарувати авторку, бо якщо вона думає, що її твір живий, раз герої блюють, то ні, це не так. У творі є й натяки на позитивні моменти, але авторка, ніби вибачаючись, що промахнулася, миттю паскудить їх. Тому Рома заявляє, що одружується зі своєю дівчиною, що вони навіть дітей планують завести («Шо, й дітей заведете?» Рома подумав і відповів, ніби думати — це було не його: «Ну всі вже їх мають, думаю, можна». А потім він ніби опритомнів і глянув на нас так питально: «Ну так же ж воно все й відбувається, да?»), але ні, поспішили читачі радісно сплеснути ручками: дівчину він свою кидає, бухає, ув’язується в різні тупі історії, а наприкінці частини (і твору загалом) ще й у груповусі з Андрієм і їхньою спільною подругою бере участь. І таких моментів просто купа купезна. Тому так: наступною книжкою авторки мене зацікавити буде ще важче.
1
Татьяна
13 March 2020 y.
Читати, якщо треба зайняти час, а потім про все прочитане забути
Спочатку подяка автору: книга читається легко і дійсно поглинає. Проковтнула за два дні. Мені треба було відволіктися і я справді знайшла те, що шукала. Напевне зайде тим, хто хоч якось причетний до життя героїв або спостерігав подібну поведінку у своїх знайомих та друзів. Класно, що багато висновків, хоча й лежать на поверхні, але не оформлені словами. Тож лишається додумувати: "Чи вірно я здогадуюсь чи ні? чи це мав на увазі автор?". Після книжки виникає внутрішня пустота. Але це, мабуть, саме те, чого прагне авториня. Показати життя героїв (як вірно написано в синопсисі "інфантильне"), що наповнюють його лише емоціями. Роздмухують наче багаття і навіть не задаються питанням: "Для чого це роблять? Та кому потрібне це полум'я? Воно зігріє їх чи вщент спалить?" З мінусів. Багато сучасного сленгу. На мій погляд, він не додасть книжки довгого життя, а скоріше через деякий час зробить її незрозумілою для читача. Але це не факт. Також видно, що книгу пише дівчина, а не чоловік. Тому першій і другій частині не дуже довіряєш. Чоловіки - вони висловлюються по іншому. І так щоб придертися ))) - різануло, що в лютому сонце в Києві встає в 5:30. В лютому ще до пів сьомої ранку темно. Палитися на такому простому астрономічному і незмінному... Може виникнути думка, що автор ну зовсім не розуміє про що пише.
Do you have any questions? 0-800-335-425
Contact us