Книга Марисі Нікітюк цілком укладається в парадигми постмодерних культурних практик: це коли текст та й інший мистецький твір може заміксувати геть усе зі всім, а речі не зобов'язані бути такими, як до того звикли або ж прагнуть читачі. Саме тому маємо присвяту "моєму психотерапевтові" замість очікуваної присвяти мамі-татові, сестрі-братові, партнерові-партнерці - будь-кому близькому-рідному, хто допомагав, сприяв, підтримував... Саме тому, вочевидь, працівники видавництва в анотації до тексту розмито й непевно намацують його жанрові характеристики й блукають-петляють поміж "повісті" та "роман"... Саме тому, вочевидь, один із персонажів авторитетно й неодноразово зазначає, мовляв, "це Індія, тут можливо все"... І це таки справді про Індію - на одну третину й невеличкий текстовий хвостик більше про Індію, як про Київ, бо плин двох повістей чи то пак, розділів роману, триває саме в Індії. І описи тієї казкової країни Марисі направду вдаються: вчувається, що особисте захоплення екзотичною країною авторка майстерно переливає в текст. І десь такими ж зачарованими очима ладні вбирати Індію й Марисині персонажі: хтось їде туди за просвітленням, хтось - за еротичними пригодами, хтось - за пошаною до себе як представника білої раси (навіть коли подібне бажання неусвідомлене, воно, як стверджує авторка, неодмінно виникає згодом), хтось - за довготривалими мандрами перед такою ж безперервною роботою, хтось - від безвиході, хтось - від браку сонця, хтось - від невлаштованості свого життя й надміру чи браку відповідальності. Постмодерновий мікс оприявнюється фізіологічно: зманіжені європейці, звиклі до вигід цивілізації, у тій Індії переважно не вельми гаразд почуваються (евфемізм дозволяє уникнути спойлерства й водночас заінтригувати), проте краще чи гірше дають собі з нею раду. Подекуди епізодичні персонажі в тій Індії видаються цікавішими чи загадковішими, аніж персонажі центральні, за іменами яких навіть розділи-повісті названо... І це десь схиляє до думки, що, можливо, авторка написала (чи пише?) значно більше повістей, куди ввійшли й ці загадкові історії, просто з якихось міркувань їх не оприлюднила сама, або ж видавці відрадили... Хтось із персонажів виплутується зі своїх життєвих негараздів, а хтось - заборсується ще більше, хтось рятує древніх богів, а хтось їх гнівить, хтось діє й розмірковує раціонально, а хтось - поводиться цілком алогічно. Текст читається легко й невимушено: десь це читання дивує, десь - провокує, десь спонукає до розмислів чи не спонукає... Вочевидь, авторка скористалася письменницьким прийомом Рея Бредбері: написала повісті - уклала в роман. Окрім того, динамізувала виклад, де потрібно, а де слід - уповільнила його, насичила жартами, доповнила сленгом, розбавила боротьбою з міфами й банальностями світу цього. Фінальні враження від прочитаного можна б описати так: читати на дозвіллі, не зіставляти з класичним реалізмом, а тому - готуватися до неочікуваних закрутів долі й життєвих абсурдів, зображених у тексті...