Це дослідження перше в українському мовознавстві, у якому взаємини між мовою і людиною, мовою і нацією, мовою і державою розглянуто в онтологічно-діяхронному розтині: мова не лише передумова буття людини і суспільства — вона основа його творення упродовж століть (від XI до середини XIX століття). Унікальність і феноменальність української ситуації у тому, що не держава стояла на сторожі мови, а мова забезпечила собою всі можливості для відродження нації та держави. Цей феномен криється у метафоричному визначенні мови як «краси і сили». «Краса» - це найвідкритіший звуковий бік мови, а «сила» - це її суспільно-креативна роль в українському націє- та державотворенні. Краса і сила мови - це те, що «двигнуло з упадку ту масу, якій, бачилося, не було рятунку» (І. Франко).

Позаяк мова - справа усіх і кожного, то це нетрадиційне лінгвістичне дослідження адресоване усім мовцям.