“Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір. Це була спільна боротьба за Україну. Ми воювали. Ми Україну здобули, моє покоління страждало, жертви страшні принесло. А теперішньому поколінню треба втримати державу.” Якби не рубрика, я б не читала цю книгу, точно не зараз. Кожна історія била під дих, викликала сльози і приносила чергове усвідомлення, що тоді гинули кращі, і зараз гинуть кращі… Подекуди ця книга суцільний некролог у зносках. Це збіса важко винести морально… Є книги, які просто додають нову інформацію. А є ті, що змінюють оптику, через яку дивишся на історію. "Моя УПА" саме з таких. Любов Загоровська записала спогади повстанців - чоловіків і жінок, які воювали в УПА, а потім пройшли через радянські табори. І це зовсім інша історія, ніж та офіційна радянська версія про "бандитів" або сучасна героїзована про "лицарів волі". Це просто люди, які розповідають, як воно було. Структура проста - розповідь за розповіддю, доля за долею. Хтось пішов до УПА ще підлітком, хтось після того, як енкаведисти спалили село. Хтось був рядовим вояком, хтось - зв'язковим, хтось - медиком. Але всі пройшли схожий шлях: підпілля в лісах, постійна боротьба, холод, безкінечна сила волі, бо треба. А потім арешт, катування, вирок, етап на схід. Ця книжка має бути у бібліотеці в кожного.