Книгу читала під час челенджу по шкільній програмі і якби не це, то певно б що не дочитала. Збірки оповідань/новел - не моя тема, бо на книгу 2-3 тобі подобаються, а решта - втрачений час. Тут така ж історія. Українська література - це явище, в якій рідко що завершуються щасливо і читати збірку, де по суті немає жодного happy and, пригнічує. Якщо розглядати з точно зору авторської майстерності, то оповідання хороші, адже за малий об'єм, ми знайомимося з персонажами, проживаємо їхню історію та йдемо далі. Але наївність і "вибивання" співчуття до них же, дратує. Візьмемо, до прикладу, "Модри камінь" - вся історія витискає з читача співчуття: тяжкий час, раптове кохання та трагічна смерть коханої, але якщо задуматися, то сама історія "кохання" така непереконлива, що як пісок хрускотить на зубах! Типово українська історія - покохала, бо покохала і все! Чесно: непереконливо, наївно, у стилі українських пісень. І нереалістично. Напевно саме така нереалістичність - це те, через що мені, як так то, нічого не сподобалося зі збірки: все однолико і без полум'я зацікавленості в історії. Та й таке.