Це був мій перший Шебон! І як же це було красиво!!! Обовʼязково тепер буду читати усі книги автора, що перекладатимуть у нас. Дуже затишна історія, читаючи яку, я і посміхалась, і сміялась, і сльозу пускала. Не багато таких книг читаю останнім часом які залишають по собі такий прекрасний слід. Чекала вечора кожного дня, щоб повернутись додому і поринути в читання!

Майкл Шебон -  усесвітньо відомий американський письменник, народився у Вашингтоні у єврейській родині. Також Шебон має за плечима роботу над декількома фільмами, у яких виступав у ролі режисера та сценариста. Повертаючись до літератури, письменник справді має непогану освіту, і ба більше - блискучу кар'єру! Оскільки він поєднує у собі майже не поєднуване: прийняття критиків (нескінченний список перемог у престижних преміях) та любов звичайних пересічних читачів. Стиль Шабона характеризується складною мовою та частим використанням різних стилістичних засобів разом із повторюваними темами, такими як ностальгія, проблема розлучення, самотності, батьківство та, особливо, проблеми єврейської ідентичності. "Місячне сяйво" - яскравий приклад усіх стилістичних особливостей автора. Взагалі, хочеться розказати багато про сюжет, про почуття, але про такі історії не скажеш спокійно чи беземоційно, бо вони зачіпають те, про що багато думаєш, але майже ніколи не говориш у голос. Можливо, зі сторони Шебона це частковий блеф, але ні, він робить це настільки повсякденно, що засумніватися у щирості ні героїв, ні подій, ні людини, яка це створила - нереально.  Метафори, епітети, алегорії, іронія, гумор, оксиморон - усім цим напрочуд вдало володіє Шебон, але попри насиченість мови від книжки неможливо відірватися. Можливо знову ж таки, через щирість, бо правда розкривається у цій книжці як клубок вовни, коли той падає з ліжка чи стільця.  А правда буває різною: гіркою в тому числі. Родина, яка була збудована на брехні, але й без жодних сумнівів на коханні. І автор надає читачу право обрати місце, де проходить лінія дозволеного, прийнятного, того, що можна пробачити. Правда про світ, який влаштований таким чином, що можливо нацизм не зовсім то і програв у Другій світовій. А дивлячись на наше сьогодення, розумієш, що Шебон таки точно мав слушність, роблячи таке припущення у своїй книжці.  "Місячне сяйво" - жива історія, бо побачиш у ній життя. Герої не вигадані, бо впізнаєш у них своїх дідусів, бабусь, батьків, рідних, політиків з екрана телевізора і навіть сусідів. Ця книжка - емпатична річ для кожного українця, бо в ній лейтмотив - війна і втрата за зло, але так само навпроти, на стороні добра - підтримка і любов. Єдине, що хочеться додати так "Будь ласка, перекладайте романи Майкла Шебона й далі". Це саме та література, проста й висока, доступна для розуміння кожному, яка потрібна для будування сильної та різносторонньої особистості.

Я ні на секунду не сумнівалась в тому, що "Місячне сяйво" Майкла Шебона мені сподобається. Статус одного з найцікавіших американських письменників сучасності, Пулітцерівська премія та ще кілька не настільки відомих, але престижних літературних нагород і, звичайно ж, хіба могла залишити мене байдужою майстерно вигадана автобіографія чоловіка, який мріяв про польоти на Місяць? Дійсно, байдужою не залишила, але й не сподобалась настільки, щоб продовжувати знайомство з творчістю автора. Причому перші сто сторінок читати було справді цікаво, а далі щось пішло не так. Фрагментарний характер оповіді вкупі з безліччю достовірних історичних фактів (хто б сумнівався у начитаності автора, але навіщо вивалювати все й одразу на голову нещасного читача, це ж не підручник?) призвели до того, що про головного персонажа цієї історії я не можу пригадати майже нічого. Ну, от він все життя був одержимий Вернером фон Брауном - нацистським інженером, який добряче доклав руку до будівництва американських ракет. А ще був одружений з психічно неврівноваженою жінкою, причому йдеться не про милу пришелепкуватість, а реальний діагноз з усіма наслідками, які з нього випливають. Минув тиждень після прочитання, а я навіть їхніх імен згадати не можу, та й, по правді кажучи, не хочу. Бо що-що, а огидні подробиці про Коня Без Шкіри врізалися мені в пам'ять надовго. Мабуть, огидніше було читати тільки про те, як головний герой залишив свою неповнолітню падчерицю своєму братові, а потім виявилось, що він її напоїв і зґвалтував (навряд чи стан сп'яніння можна розцінювати як згоду). Щоправда, потім вона виколола йому око. А де ж був наш прекрасний герой в цей час? Сидів у в'язниці. А матір дівчинки? Лікувалась у психіатричній лікарні. Чудова сімейка, нічого не скажеш.