Коли прочитала в передмові, що книжка абсурдна, до того ж роман у новелах, а не звичайний роман, то неабияк зраділа, бо і новели, і абсурд – захоплення моєї наукової діяльності. В анотації ж було зазначено, що це такі собі оповідання Хармса, що ще раз мене підкупило. Треба визнати, читати книжку любительці абсурду було вкрай важко, з часом я зрозуміла, що твори, якими я захоплювалася раніше, були літературою з елементами абсурду, а не чистим абсурдом. Насправді це специфічне відчуття, коли ти як дослідниця новелістики абсурдизму вловлюєш усі прийоми, якими скористався автор, усі нюанси, але при цьому не розумієш, нафіга увесь цей сюжет (і чи взагалі в абсурдистських текстах існує сюжет? ), і яку мету переслідував автор, пишучи цей твір. Мушу визнати, до кінця книжки я вирішила, що це ніякий не абсурд, а звичайнісінька маячня. Найбільше мене вразило, коли один із героїв задушив кохану дружиноньку. Здається, геть у кінці книжки вона щасливо повернулася, але пробачити автору цей незрозумілий пасаж уже не було сил.