Я не одразу зміг вірно оцінити і зрозуміти поезію Остапа Сливинського. Не можна сказати, що пан Остап поет герметичний і складний, але все ж таки має свою специфічність. Його поезії завжди впізнавані серед інших, вони глибоко інтимні, емоційні, сповнені незвичної образності Таке відчуття що Сливинський не пише поезії так, як це робиться звичним чином, нічого не творить умисне, ані монументального, ані пафосного, жодного красномовства, чи провокативності, жодного нарцисичного "якання" в нього немає. З його віршів складається таке враження, наче він весь час веде внутрішню розмову з кимось хто його розуміє без довгих пояснень. Пише якісь листівки з мандрів, листи, примітки на полях, записки, з кимось з найближчих, з кимось хто завжди поруч варто лиш сягнути до них думками, говорить-говорить. Це вірші трохи елегійні, просякнуті тугою за плинністю життя, за неможливістю увічнення миті, навіть самої дорогоцінної, туги за тим що життя зникає у пам'яті, а пам'ять зникає у пітьмі, і все що може зробити поет, це продовжувати говорити.