Для мене ця книга водночас і гарна і болюча. Чому гарна? Тому що звісно, Гуцало в своїй історії повчає дітей як чинити правильно. Він розповідає на прикладі двох хлопчаків, що потрібно оберігати та захищати природу. Що тварини теж живі істоти і їм теж боляча, що вони відчувають все і не хочуть помирати, а хочуть вільно жити у природі. Євген Гуцало показує у своїй історії про лося, що дорослий ще не означає завжди правий. Якщо ти дорослий ти теж можеш помилятися точно так само як це зробив дядько хлопчиків. Проблема в тому, що дядько не хоче цього визнавати і от тут настає той момент, коли цей твір потрібно читати не тільки дітям, а й дорослим. Бо багато дорослих вважають, що вони завжди праві й не мають вибачатися перед дітьми якщо помилилися або ж не мусять визнавати свої помилки якщо не праві, вони ж бо дорослі. Але все не так, навпаки ми маємо показати дітям, що нам важлива їх думка, що вони можуть бути правими в той час як ми ні. Чому болюча? Бо має такий кінець, якого хотілося б уникнути. Проте певно, що лише гіркими та болючими почуттями можна викликати справжнє співчуття та бажання діяти добре по відношенню до природи.