Очень люблю творчество Набокова, его сложный метафорический языки и даже длинные предложения. Его тексты дают волю для фантазии читателя и позволяют определятся со своим отношениям к персонажам, или же ситуациям. Мной прочитано уже немало книг, а вот к роману «Лолита» добралась только сейчас. Образ героини проработан идеально, она эгоистична, избалована девчонка. Лолита развита для своего возраста и уже умеет манипулировать мужчиной, она прекрасно понимает все его слабости. Очень детальный и образ и Гумберта. Он ужасный человек, у него маниакальное увлечение и желание управлять и контролировать всем, что связанно с Лолитой. Возможно, кто-то увидел здесь любовь, но мне он показался совершенно больным своей одержимостью человеком. Гумберт не вызывает ни капельки сочувствия, его хочется лишь бесконечно осуждать. С моральной стороны и чисто мое отношение к этой истории, категорически негативное. Не могу принять любовь взрослого мужчины к маленькой девочке, какими бы искренними и чистыми не были б чувства.

Книга, яка була заборонена у декількох країнах. Книга, яку досі вважають скандальною і неоднозначною, а її автора мало не збоченцем. Все це про «Лоліту» Володимира Набокова. Однак більшість тих, хто називають цю книгу аморальною і не вартою уваги, на мою думку, не читали її. Звісно, розповідь про стосунки дорослого чоловіка й дванадцятирічної дівчинки – це не та тема, яку прийнято висвітлювати. Однак такі злочини стаються, і неможливо довіку закривати на це очі. Тому, хоча автор писав у післямові: «Я не читаю и не произвожу дидактической беллетристики, и, ... «Лолита» вовсе не буксир, тащащий за собой барку морали», однак сам факт наявності цього роману – заклик до читача самому зрозуміти, хто злочинець, а хто жертва. Розповідь ведеться від імені головного героя, Гумберта Гумберта, який захоплюється дівчатками. Однак сам він постійно знаходить собі виправдання. Через те, що головний герой – ненадійний оповідач, читач майже вірить, коли він говорить, що: «Моя гимназистка-нимфетка держала меня в волшебном плену». Але потім згадуєш, що насправді вона маленька дівчинка, і мана розсіюється. Та й ближче до фіналу є натяки на те, як все було насправді. Отже, у романі немає прямих висновків та авторських відступів, тому читач має сам дізнатися, що ж відбувається, і наскільки це відповідає нормам моралі. Що ж до закидів про те, що Набоков був прототипом Гумберта Гумберта, я вважаю їх безпідставними. Адже не варто ототожнювати героїв з автором. ‌Щодо мене, якщо не зачіпати тему, я виокремила для себе два плюса цієї книги. По-перше, це несподіваний фінал. Хоча він був описаний ще в передмові, однак читач майже до кінця книги про це не здогадується. По-друге, мені надзвичайно сподобалася мову твору (я читала в російському перекладі самого Набокова). Вона не нудна, однак швидко читати теж не вийшло, бо місцями розповідь ведеться плавно й неспішно. Також твір містить велику кількість метафор, що моментами наближає його до лірики. Таким чином, з погляду змісту, твір нелегкий для сприйняття, але з погляду форми він написаний майстерно.

Читается очень сложно, слог не всегда понятен, рассказ от лица «ненадёжного рассказчика» мне не по вкусу. На протяжении всей книги хотелось зарядить Гумберту в нос или ещё что похуже. Эта история отвратительная, мерзкая, непристойная и уж точно ненормальная. Все, кто говорят о любви Лолиты и Гумберта, — проверьтесь у психиатра. Этот мужчина — педофил, поэтому очень жаль, что многие считают его влюблённым и даже невиновным в содеянном. Кроме того, СПОЙЛЕР, он убил мать девочки, он развращал и других детей, он надругался над Лолитой. Все это очень печально и прискорбно. Возможно, и у самого автора с головой не в порядке. Читать не советую. Может стошнить.