Я не люблю троп «від друзів до закоханих» і не люблю структуру «минуле — теперішнє». Розділи з минулого читалися для мене дуже нудно, а подекуди й неприємно. Особливо через стосунки головної героїні з відверто сумнівними хлопцями. Конфлікт у Хорватії взагалі не викликав у мене співпереживання. Серйозно? Через це два роки не спілкуватися? Для мене це виглядало як дитячий садок. І головне питання всієї книги: чому люди, які дружать 12 років і кохають одне одного, досі не разом? Спойлер: тому що вони просто не поговорили про це. Для мене це історія про двох людей, які могли б вирішити свої проблеми однією нормальною розмовою. Після книги я ще й подивилася екранізацію. І, на жаль, фільм сподобався мені ще менше.

Чудова історія, сподобалась мені набагато більше, ніж "Пляжне чтиво". Розумний любовний роман, в якому цікавий сюжет та персонажі, яким віриш. По сюжету, Поппі та Алекс - давні друзі, ще зі студентських років. Їх хоббі - мандрувати разом, спершу бюджетно, а потім і з більшими грошима та часами навіть іншими попутниками. Ці подорожі - спільний час, якого чекають обидвоє, як би далеко одне від одного не мешкали. І ось Поппі та Алекс вже дорослі, доля їх розвела, але теплі спільні спогади стають поштовхом до нової мандрівки. Так, це легке читання. Але! По-перше, воно тепло-романтичне, але водночас не низькопробне. По-друге, як і в інших книжках Емілі Генрі, вас чекає гарний кінець, що дарує віру в людей та взагалі, у існування щасливих пар. По-третє, авторка побіжно торкається різних цікавих тем, як от любов до своєї родини, прийняття себе, пошук свого місця в світі. І ось, чарівним чином, книжка у відпустку дарує вам гарний настрій і задоволення від читання. І хай ви не згадаєте, про що йшлося в цій іторії вже через пару тижнів, але точно памʼятатимете з приємністю час, який провели з цією книжкою.

Мені сподобалося. Авторці чудово вдалося розкрити образи героїв, деякі ситуації у які вони потрапляють настільки реалістично зображені, що у читача виникає думка, що він також там побував, а гумор на висоті. Атмосфера відпочинку, пошуків себе та свого «дому» стане до серця багатьом. Взагалі при прочитанні виникає почуття, що дивишся класний ромком з початку 2000-их (може тому і екранізація є такою вдалою). У чому ж проблема? Далі зі спойлерами. Ось ця «ромкомність» ламає усю реалістичність історії. Хоч вбийте, але не можуть дорослі люди протягом аж десяти років муляти очі один одному, «дружити» - при цьому бути закоханими, регулярно розбивати серця своїм партнерам і все через те, що обидва не в змозі поговорити про свої почуття. Їх щорічні відпустки «як друзі» місцями відчувалися як вимушеність, як якесь правило, яке обтяжує обох і не дає відпустити один одного (або ж нарешті почати зустрічатися). І читач просто цьому не вірить і думка «скільки ж можна» не полишає протягом всієї подорожі по сторінкам.