Головний персонаж цієї книги – очевидний антигерой. Він вічно вважає себе неймовірно важливим птахом і неперевершеним мислителем, а тому час від часу любить аналізувати себе, свої вчинки та оточуючих людей. При чому виходить у нього це хреновенько, адже оцінює інших він виходячи зі свого уявлення про мир і людей (як і всі ми, загалом-то), а себе любить звеличувати до небувалих висот. І навіть неважливо в чому ці висоти полягають, чи у веденні бізнесу чи наявності невиліковної хвороби. Головне бути винятковим. Виправдання та пояснення своїм вчинкам Дзено знаходить неймовірні, тільки не правдиві. Не з'явився на похорон до друга, бо шалено намагався вирішити всі його фінансові проблеми. Зраджував дружину, бо навпаки дуже її любив. Продовжував працювати з Гуїдо, бо той нібито його дуже потребував. Він дає собі слово і не тримає його. Каже собі, що кине курити, і не кидає. Каже собі, що більше не буде до своєї коханки, і раз у раз навідується туди. Каже собі, що більше не працюватиме в конторі свого приятеля, і продовжує до неї з'являтися. При чому він здатний бачити і відчувати провину, але спокутує її собі заміною понять. Я зрадив дружині? Ну, зате я кину курити! Чи не кинув? Зате я розберуся з боргами друга! Нічого не виходить? Я такий бідний бідолашний, нікому непотрібний тощо. Так, Дзено дуже неприємний, але не брешу, в деяких його думках, я розгледіла і себе. І книжки про таких антигероїв дуже хороші і потрібні. Чому ж тоді така низька оцінка? Так, тому що цю книгу дуже нудно читати. Не сперечаюся, що якщо я раптом захочу зайнятися своїм самоаналізом вийде не дуже цікавіше, але я якщо і займаюся, у видавництво з цим не ходжу.