З творчістю Ольги Деркачової я уже була знайома. Мені подобається як вона пише. Просто, легко, невимушено. Так, можливо, сюжет цієї історії не є супероригінальним і нестандартним, але тим не менш – читати було цікаво. З цією книгою я проводжала 2020 і зустрічала 2021 рік. Історія банальна. Дівчина-студентка закохується в молоденького викладача. Ну ж багато таких історій в житті є. І викладач наче відчуває симпатію до дівчини, але намагається дотримуватись дистанції, адже негоже студенткам з викладачами зустрічатись. І в той же час Олексій сам проявляє ініціативу. Неодноразово. Ну де ж тоді логіка? А ще на жінок щось наговорюють… Багатьом студентам потрібен додатковий дохід, Марина не виняток.. Так вона потрапляє в «Крамницю щастя». Це організація, що займається проведенням дитячих днів народжень, аніматори для діток, доставка квітів, навіть на замовлення можуть написати романтичний лист чи вірш. Проте, чи так легко працювати в такому місці? Насправді не дуже. Діти, які замість фей чи принцес хочуть бачити своїх батьків, діти заможних людей, яких уже нічим не здивуєш і не зацікавиш і які просто знущаються над тим аніматором… То подумайте і скажіть чи можна все-таки купити щастя? Щодо оповідань в кінці книги, то мене вони не зачепили...

"Крамниця щастя" – це досить неоднозначна книжка. З одного боку, це проста і нехитра історія з доволі-таки передбачуваними епізодами, у якому немає складних висновків, інтриг, несподіваних поворотів сюжету, а з іншого – ідеальний варіант, коли хочеться розслабитися, не напружувати мізки, а просто насолодитися процесом читання. Про художню книжку важко сказати, хороша вона чи ні. Завжди будуть ті, кому вона сподобалась, і ті, кому не сподобалась. Особисто мені - сподобалась. Не можна сказати, що авторка пише дуже майстерно або досконало, але загалом історія головної героїні цікава, читається швидко і легко. Вона підкорила мене своєю справжністю, щирістю, життєвістю. Як на мене, книга сподобається тим, хто не гониться за надзвичайним сюжетом, а любить описи повсякденних життєвих ситуацій, що виникають у житті звичайних людей. Вона дає можливість забути про все і поринути в історію кохання звичайної дівчини-студентки. Ця добра, позитивна книжка про те, що можна знайти справжнє щастя у повсякденних життєвих моментах. Що щастя неможливо купити, і люди більш за все чекають від близьких людей уваги, та прагнуть разом провести час. Авторка спонукає читача замислитися, а що саме йому потрібно для справжнього щастя?

Після "Крамниці щастя" можна закохатися в літературну бездоганність "Пропащої сили", або ж "Хіба ревуть воли, як ясла повні"... Хоча до того не помічав у собі тяжіння до психологічного реалізму. Тому зрештою авторка робить велику справу - навертає спокушених читанням до перечитування класиків. Направду книга заімпонує поціновувачам мильних опер, якщо говорити про однойменний роман (насправді - повість, але авторка погралася з видавцями і сама із собою, задля досягнення сентиментального ефекту). Тим, хто в літературі шукає саме літературу, проте не має охоти й можливості гаяти час на чиєсь заробітчанство копірайтерством, порадила би перечитати вставну казку "Панна в капелюшку" і поезію в прозі "Чуєш цю тишу" (остання особливо елегантна, коли викинути з неї 5-6 заключних банальних реплік). Динамічнішими видаються й "Кавові історії з "Кімбо", проте не повість, названа романом. Із романом, як і з повістю, - усе сумно: пару банальних історій, класичний шаблоновий почуттєвий трикутник, жахастик про й для дівчат на дієтах, промова про альтруїзм і купа якихось більших або менших недоречностей. Звісно, це легко читається, як і кросворди в банальних газетах; так, це завше матиме свого читача: комусь - телевізійне "мило", комусь - "романове"; ні, я не перечитуватиму видання повторно, хіба оті-от декілька сторінок, що про них писала вище, але, зрештою, і на те все махну рукою й перечитаю Панаса Мирного, хоч він і знааачно грубший за обсягом сторінок.