Придбали книжку на презентації у Франківському клубі Вагабундо і відразу ж підписали у автора. Назва збірки есеїв відсилає до двох видань, в яких автор вів свої колонки: “Збруч” і “Країна”. Твори стосуються того етапу, коли мою країну почало лихоманити мас-медійним брейнвошингом втом від надій і бажань покращень тут і тепер. Президентська виборча кампанія була в розпалі, на горизонті надьожно маячили коти у мішках, а за ними облизні vox populi. Бойченко говорив про це як здійснений факт і добре, що ця книжка потрапила мені до рук саме тоді, маленькою вакциною від саморозчинення у популізмі. Реальний Збруч тече вже тисячі років, певно і він, як і кожна річна, має берег лівий і берег правий, на яких живуть одні люди, які, маючи спільну мову, звичаї і річку, час від часу стають затятими ворогами одне одному. Для того, щоб щоб країна за Збручем існувала і не вмерла, треба навчитися жити у своїй, бачити іншу і подорожувати один до одного мостами: дерев’яними, повітряними, бетонними. Ми - різні і ми єдині, ми маємо мати свою країну, де нам буває і весело і сумно, звідки хочеться тікати і куди прагнеться повертатися, у країну за Збручем, який тихо несе свої води, не як Лета, а як ріка пам’яті, надії і сили. Книжка варта для прочитання в паперовому чи електронному вигляді, країна варта для процвітання, а Збруч хай тече і надихає на гарні вчинки і думки.