Незважаючи на свою стислість, твори Ґосподінова у «Контрабандисті історій», є такими ж ліричними та захопливими, як і, наприклад, його «Часосховище». Як каже анотація: цією оповіддю Ґеорґі Ґосподінов запрошує читача у звивисту подорож власними спогадами. Хтось займається контрабандою цигарок і алкоголю, хтось – зброї, а наш товар невидимий і тому небезпечніший. Сканери його не помічають. Ми носимо прихований надлишковий багаж інсторій, своїх і чужих. Я походжу з краю, де люди звикли замовчувати свої історії чи розповідати їх таємно. З краю нерозказаного смутку, де є цілі приховані його поклади. Автор наводить численні приклади туги за речами, які були заборонені під час його дитинства в Болгарії: торти, шоколад, поїздки за кордон, джинси та поп-музика. Думаю, ця тенденція спостерігалася також і в Україні, бо я мимоволі згадала історії, які розповідала мені мама про те ж саме. В одному з розділів Ґосподінов роздумує над словом тъга – "це не sadness, не зовсім sorrow і не меланхолія… Ніби намагаєшся проковтнути щось таке, чого не хочеш сказати, не можеш сказати, якийсь прихований здушений плач". Хоч я і не повністю могла розуміти конкретні речі (та їх відсутність) з дитинства автора, проте думками поверталась до свого. Я людина дуже меланхолійна і зараз з вами поділюсь дечим інтимним. В цій книзі є думка, яка дуже довго сиділа в мене в голові, але я не могла її сформулювати та висловити. Я перечитала це речення двічі, тричі і в мене на очі виступили сльози.