Книга починається стрімко та багатообіцяюче: вбито Лілі, кохану дружину, чудову мати та бабусю, філантропку, яка добре ставилася до всіх і яку всі любили. Пропав її коштовний браслет, але загалом це виглядає як спроба вдати пограбування. Тож, можливо, вбивця хтось з близького кола, а підозрюваних у ньому вистачає. До того ж донька Лілі, Кейт, починає отримувати натяки на те, що стане наступною. Тоді Блер, колишня найкраща подруга Кейт, яка повернулась на похорони Лілі, вирішує дізнатися, хто вбивця, хто шле Кейт страшні подарунки та листи і чи це одна людина чи різні. Підозрюваних раптом набирається багато, а нові дані свідчать про те, що в минулому Лілі була якась таємниця. Звучить цікаво, правда? Але, якщо чесно, це не найкраща з книг сестер Константін. Від початку читача завалюють іменами та подробицями біографій персонажів — частково, що було на кого навести підозру. Детективна складова вирішується ніби сама собою, завдяки розвитку подій, а не зусиллям поліції чи героїв. Фокус більше не стосунках Кейт і Блер, ніж на чомусь іншому, і їхня поведінка та мотиви мені здалися неприродними та непереконливими. Все якось раптово-випадково. Ось героїня адекватна, а ось вже у істериці. Ось вона вірна й турботлива, а ось, виявляється, з дитинства брехала й видавала бажане за дійсне, і ніхто цього не помічав. Хм. Тож «Коли я бачила тебе...» радше не детектив, а книга про життя та долі. Читається легко й швидко, можливо, тим, хто з неї почне знайомство з авторками, зайде краще, ніж мені.