Ніхто ще не зізнавався у любові до своєї землі, непростій, такій, що пахне гіркими травами, так лаконічно, як Тарас Мельничук. Його короткі поезії на кілька рядочків містять таку концентровану силу краси-любові-болю, що це можна порівняти хіба з вивіреними тисячоліттями японськими хайку. В більшості поезій збірки звучить саме патріотичний безпафосний мотив - земля, трави, козаки, ріки. Проста констатація, влучні сильні образи - усе це діє на емоції чи не потужніше, ніж довгі метафоричні описи. Хоча, звичайно, це не єдина тема. Багато філософського, яке так само викладене стисло, рубано, але з гострою виразністю. Дерево і людина - вони лише те, що є і більше нічого і колись підуть димом. Одинадцять коротких рядочків - а душу переповнює ясне відчуття швидкоплинності та минущості. Мені дуже сподобалася поезія про дракона в мені. В усіх нас живе дракон, якого ми ховаємо від гінквізиторів, який часом хоче спопелити все навколо і скаженіє нашу кров. Та що ми можемо з цим зробити? Але не всі образи в збірці прямі, є такі, які збурюють щось, але залишаються непізнаними і ятрять, наприклад, для мене таким став образ скляних птахів. Сильна поезія, незвична, не зовсім традиційна для української літератури. Естетична насолода.