Чарльз Буковскі до останнього дня залишався тим, ким хотів. Він той, хто все життя годував собою слово, але уник його пастки. «Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси» — щоденник останніх років його життя, який він почав писати за два з половиною роки до своєї смерті і закінчив за рік до неї.

Чим обідає Буковскі в ці роки, про що пише тоді, коли матроси з усіх сил намагаються захопити його корабель? Він пише про те, що споглядає з корабля: касирів на іподромі, коней, своїх дев’ятьох котів, надокучливих кореспондентів, улюблених композиторів класичної музики, критиків, комп’ютери, книжки інших письменників, куски безглуздості життя і, врешті-решт, кінець, що вже видніється на видноколі. Пише, як завжди, з ненавистю і ніжністю.

Для чого Буковскі пише у свої останні роки? Як завжди — для того, щоб врятувати свою власну задницю. Для чого ми знову читаємо Буковскі? Як завжди — для того, щоб врятувати свої власні задниці.